Читати книгу - "День гніву"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Шма Ізраель… — хлипав, як дитина.
Срібний камінь на мить захмарився кострубатою, розпелеханою тінню реба Ганновера. Заулки злякано гомоніли громотом його патинків. Він біг.
* * *
Бераха станув у вікні з пістолями в двох руках і ножем у зубах. Ввесь мокрий як хлющ, стрепенувся й заложив пістолі й ніж за пояс. Осьде він був спокійний.
— Учителю, — сказав він, — ви спите?..
Рабин сидів, закляк при столі, упав головою в книги.
Білий його волос закрив сторінки Талмуду. Але він не спав. Він підвів голову й прислонив свічник долонею: з вікна віяло.
— Не пізнаєте, ребі? — Бераха стрибнув з вікна; у фосах вода глибока й смердюча, мабуть, від трупів…
Може, рабин і пізнав його, але мовчав. Його тонкі губи безугавно шепотіли — шма Ізраель, шма Ізраель… Сам він тремтів. Про Бераху говорили в заулках, плювались, невже правда, що пішов у козаки, вихрестився? Присягались, що бачили його з мурів, як був на коні між молойцями.
— Я з того боку, ребі, з козацького табору, — Бераха сів на ослін, і вода дзюркотом стікала з нього, мокра чуприна блищала, наче почорнішала, — я переплив фосу, виліз на мур, двох вартових шелеснув, взяв собі їхні пістолі й прибився до вас, ребі…
Рабин хитав головою, тихо посміхався й тер свої синьо-білі руки. Може, він і не второпував як слід, про що Бераха говорить. Може, він ще й не бачив його.
— А тепер, ребі, дайте мені ключа від хвіртки, що там, у мурі, за синагогою. Я тую хвіртку запам’ятав ще тоді, коли носив з вами книги з горища, так, ребі?..
Реб Ганновер спрокволу притомнів. Погляд його яснішав. Він поправив ярмулку на голові й дивився на Бераху своїми вузькими очима, зеленкуватими, як глиб Гориня. Він збагнув, що цей ґерґіт про Бераху в заулках — правда. Все, що не говориться в світі, — правда.
— Ти хочеш впустити козаків у місто?..
Бераха кивнув головою. Докладніше: він може через хвіртку впустити не більше як декілька людей, що відчинять бернардинську браму, а тоді піде в штурм піхота, яка чекає в шанцях, щоб на перший постріл перекинути через фосу фашину й проломити ґляціс при брамі. Але там, як кажуть язики, всього півкватерни голендрів.
Бераха навіть накреслив план на столі, так як у полуднє, в ліску накреслював Кошці.
— Ти хочеш видати нас всіх на заріз?
— Ні, наших не будуть різати.
— Хто заручить?
— Я, бо мені реґіментар дав слово.
Рабин засміявся.
— Ти так віриш на слово?..
— Коли б не вірив, не прийшов сюди…
Трохи перегодя рабин спитав:
— Скільки ти маєш за це?..
— Нічого.
— А чого ж шукаєш з козаками?
— Знаю, що за ними правда.
— А за цими, що в місті?
— За цими правди нема. Я це вам давніше говорив, ребі…
— А правда тому, що ти вихрестився?
— Ні, неправда.
Тоді рабин замовк і в кімнаті настала тиша. Носився пух з пуховиків. Всі в домі спали важким кам’яним сном. Сонні мухи роями бились об широку стелю, стікала свічка на мідяний свічник і за вікном, далеко-далеко, кричали вартові. Рабин сидів, узявши голову в руки й упершись у книгу, здавалось, читає. Але він не горнув сторінок, і очі у нього були закриті. Повіки синіли, набренівши. З-під ярмулки вився волос, кучеряво сріблилися довгі пейси, волосся падало на чорний атлас халату. А над устами все глибшала неспокійна риска. Під вікном хтось ішов. Бераха мимохіть поклав руку на пістоля, але відняв за мить, кроки лунали вже далеко, обхід пройшов.
— Ти молодий, а все знаєш, — злобно упер свої мудрі очі реб Натан у відступника, — вей мір, ти все знаєш. І де правда навіть знаєш — Явейн Мецула[424], о, Явейн Мецула тебе знадило… Козацьке болото тебе знадило. Вей мір — знаєш же те, як люто загибав у Немирові реб Арон і вся школа?.. Як дванадцять тисяч жидів загибало в Полонному, знаєш? Як богоміллям у Немирові стелено вулиці, як звитками Тори завивано ноги, як коней накривано рабинськими шатами?.. На тому боці Дніпра, у Баришівці, в Чернігові що було, знаєш, ти, мудрий, ти, молодий гаде?..
— Різні є люди серед того війська, — сказав Бераха, не спускаючи очей, — на тих ти, ребе, можеш сказати — Мецула. Але такі люди є скрізь. Кукіль між пшеницею. А теє ти знаєш, як жиди-орендарі брали у міщан, у козаків дочок у заставу і бахорили з ними? А як ключів не давали до церкви на похорон чи на шлюб, поки патинки їм не цілували люди, того ти не знаєш, ребе Натане?.. А як у Нестерварі пани-ляхи свої душі хотіли жидівськими купити, не чув ти про теє? А як у Сіверщині й у Гомельїцині самі жидове, про правду дбаючи, просились до козаків і Вишневецького поспіль рубали, не мовили тобі? Око за око й зуб за зуб, ребе Натане. Будь же ти справедливий і скажи, де не ґвалтом за ґвалт відповість людська натура, чи не вийде з берегів ріка, коли злинуть провісні води з гір?..
— Тая ріка не має берегів, — смутно сказав реб Натан, — тая кривава ріка — море…
— А хто розлив те море, те криваве, ребе?..
Натан Ганновер не відповів. Він підійшов до вікна й глядів у ніч. Жаріли небосхили, малиновими видмами лоскотали мерехтливу зоряну височінь. Було мертво, чумно — мертво кругом. Мов не було ні війни, ні облоги, ні зараз за мурами шерху тисячної черні.
— Вічна ненависть у цій стороні, — сказав реб Натан, — споконвіку гнів і морд, кров і ґвалт, споконвіку тиранство й бунт, лемент і плач… Не поділяться вони тією землею, пани й козаки, о вей мір, кинуться собі до горл, як тигри, й впадуть, і сконають обидва… Може, хтось третій прийде й причавить їх чоботом… А що нам до того, що нам до їхньої вічної війни, юначе?.. Чому маємо й ми загибати
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День гніву», після закриття браузера.