Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"

— Гай-гай, ні! — відповів граф де Форшвіль, а що він, аби запобігти ласки у Одетти, примилявся до Сванна, то тепер поклав собі скористатися нагодою і підхлібити йому, заговорити про його аристократичні знайомства, але заговорити як світська людина, як щиро прихильний критик, не вдаючи при цьому, ніби він вітає його з несподіваним здобутком: — Правда, Сванне? Ми не бачимося з вами ніколи. Та й як, зрештою, з ним можна бачитися? Ця тварюка вічно сидить то у Ла Тремуй, то у Лом, то ще у кого-небудь, такого самого розбору!..

Тим часом ця пеня була зовсім даремна, Сванн уже цілий рік майже ніде не бував, окрім Вердюренів. Проте у Вердюренів кожне незнайоме прізвище зустрічалося упередженою мовчанкою. Пан Вердюрен, побоюючись, як би ці імена «зануд», названі нетактовно при всіх «вірних», не справили прикрого враження на його дружину, потайки кинув на неї стурбований і заклопотаний погляд. Він побачив тоді, що пані Вердюрен, сповнена твердого наміру не зважати на свіжу новину, ніяк не реагувала на неї, вдавала з себе не лише німу, а ще й глуху, як ми прикидаємося глухими, коли зрадливий друг намагається побіжно виправдатися перед нами (вислухати його без заперечувань означало б прийняти його виправдання), або коли вимовляють при нас заборонене ім'я невдячника, і водночас, прагнучи, щоб її мовчання передавало не згоду, а бездушну мовчанку неживих речей, зробила безживне, геть нерухоме обличчя; її пукате чоло було тепер тільки чудовим етюдом округлості, крізь яку ім'я цих Ла Тремуй, Сваннових обранців, не могло проникнути ніяким світом; її ледь зморшкуватий ніс зяяв двома шкалубинами, ніби виліпленими з натури; її розхилений рот, здавалося, от-от озветься. Але це був тільки восковий зліпок, тільки гіпсова маска, тільки макет пам'ятника, тільки погруддя для виставки в Палаці промисловосте, погруддя, перед яким зупинилася б публіка помилуватися на майстерність різьбяра, який зумів передати безмірний гонор Вердюренів, цих гідних суперників де Ла Тремуй і де Лом, за яких вони анітрохи не гірші, так само як і за всіх «зануд» на світі, і надати майже папського маєстату білоті й шкарубкості каменю. Але мармур зрештою ожив і дав зрозуміти, що треба мати здоров'я, щоб ходити до цих людей, де жінка завжди напідпитку, а чоловік настільки невіглас, що замість коридор мовить калідор.

— Хай мене озолотять, але я їх на поріг не пущу, — завершила пані Вердюрен, кидаючи на Сванна убивчий погляд.

Звісно, вона не сподівалася, що Сванн піде на те, щоб удавати святу простоту піаністової тітки, яка гукнула: «Погляньте-но! Знаходяться ще такі, хто з ними водиться, це мені в голові не вкладається! Я б на таке не пішла! Можна ускочити по самі халяви! Це ж треба мати таку товсту шкуру, щоб підбивати до них клиночки!» На це Сванн не міг відповісти бодай як Форшвіль: «Ба, вона все-таки герцогиня, а на деяких людей це ще впливає», — що принаймні дозволило б пані Вердюрен гукнути: «Ну і на здоров'я!» Натомість Сванн засміявся, чим показав, що така недоречність тільки на сміх і заслуговує. Пан Вердюрен, усе ще скрива зиркаючи на дружину, з сумом бачив і добре розумів, що вона метає громи і блискавки Великого інквізитора, свідомого свого безсилля викорінити єресь, отож щоб схилити Сванна до зречення (оскільки завзяття, виявлене людиною, здається завжди рахубою і боягузтвом в очах тих, перед ким вона обстоює думку), пан Вердюрен звернувся до нього:

— Скажіть по щирості, що ви думаєте про них, ми вас не видамо.

На теє Сванн відповів:

— Та я ніскілечки не боюся герцогині (якщо ви говорите про де Ла Тремуй). Запевняю вас, у неї бувати люблять. Не скажу, щоб це була людина «глибока» (він вимовив «глибока» так, нібито це слово було смішне; Сваннова мова заховала слід тих навичок, які в ньому тимчасово стерло душевне оновлення, породжене інтересом до музики, — нині він висловлював іноді свої переконання палко), але я можу сказати вам з усією щирістю: вона натура інтелігентна, а чоловік її всебічно освічений. Це люди чарівні.

Тут пані Вердюрен, відчуваючи, що один схизматик може розколоти увесь її гурток, і люта на цього упертюха, який не бачив, якого болю завдають їй його слова, з серцем гукнула:

— Думайте про них усе, що вам заманеться, але, будь ласка, не кажіть цього нам!

— Все залежить від того, що ви називаєте інтелігентністю, — мовив Форшвіль, якому теж хотілося вразити. — Нумо, Сванне, що ви розумієте під інтелігентністю?

— Власне! — підхопила Одетта. — Це саме одна з тих поважних речей, про які я хочу знати його думку, а він як набрав у рот води.

— Воно, то так, але… — запротестував Сванн.

— Не викручуйтесь! — гукнула Одетта.

— А хіба він крутій? — спитав доктор.

— Для вас, — вів далі Форшвіль, — інтелігентність — це світське патякання, це уміння підсипатися?

— Доїдайте ж, треба прибирати тарілки! — роздратовано сказала пані Вердюрен Саньєтту, який, поринувши в роздуми, перестав їсти. І може, дещо засоромлена своїм тоном, додала: — Та ні, ви не поспішайте, це я тільки так сказала, щоб не затримувати інших.

— Є досить цікаве визначення інтелігентності, — почав Брішо спроквола, — у цього мирного анархіста Фенелона…

— Слухайте! — звернулася пані Вердюрен до Форшвіля і до доктора. — Зараз він нам викладе, як визначав інтелігентність Фенелон, це ж цікаво, не щодня почуєш такі речі.

Але Брішо чекав, щоб Сванн дав своє визначення. А Сванн мовчав, і це його одмагання потопило словесний турнір, яким пані Вердюрен збиралася почастувати Форшвіля.

— Отак само й зі мною! — вередливо сказала Одетта. — Благо, що не тільки я, з погляду пана Сванна, не рачила до нього дорости.

— Скажіть, а ці де Ла Тремуй, зображені панею Вердюрен так непривабливо, — спитав Брішо, виразно карбуючи слова, — не походять від тих, з якими ця поштива снобка пані де Севіньє рада була, за її визнанням, познайомитися, бо це знайомство прислужилося її кметам? Щоправда, маркіза мала ще одну рацію, для неї ще істотнішу, бо з її письмацькою сверблячкою їй хотілося спитати кожного зустрічного. І ось із щоденника, який пані де Севіньє регулярно посилала доньці, випливає, що де Ла Тремуй, добре з усім обізнана завдяки своїм високим зв'язкам, робила закордонну політику.

— Та ні, це, мабуть, однопрізвищні, — бовкнула пані Вердюрен навмання.

Саньєтт, передавши квапливо метрдотелеві свою ще повну тарілку, знову задумався, але потім прочнувся і зі сміхом заходився розповідати, як він обідав з дюком де Ла Тремуєм і як за столом з'ясувалося, що дюк не знає, що Жорж Санд це псевдонім жінки.