Читати книгу - "Ольвія"

Так він подумав, а проказав голосно, щоб його почуло якомога більше:

– Я не злодій і не розбійник, щоб ночами шастати в чужім краї!

Відповідь царя дуже сподобалась присутнім, і особистий царський секретар – передавач новин – відразу ж переніс її на пергамент – для майбутніх поколінь.

У палаці, в столиці царства і в похідному шатрі Дарій завжди прокидався рано, ще до світання, бо любив на ногах зустрічати схід сонця. Але тієї останньої ночі на фракійському березі Істру він майже не спав. Ліг пізно, десь біля півночі, і тільки склепив повіки, як відразу ж і приснилося йому, що вже ранок і він уже на мосту Коя. Легко несе його кінь, стукіт копит аж ген відлунює. «Ховайтеся всі, тремтіть усі, – чується шепіт. – То сам цар Дарій веде своє військо». І тільки його Вірний, перелетівши міст, вихопився на скіфський берег, як негадано тріснула земля, берег розколовся, і Дарій, відсахнувшись (а Вірний його схарапуджено захропів і позадкував), побачив у тій тріщині-розколині людину у скіфському вбранні. Придивився Дарій пильніше, аж то сак Сірак. Той Сірак із далеких звідси берегів Яксарту, той Сірак, який уже раз водив його військо і завів у пустелю.

– Ти-и?.. – вражено запитує цар.

– Я. – Сірак легко вискочив із розколини і став перед Дарієм на увесь зріст. Лицем він схожий, і вуха відрізані, і ніздрі вирвані, все сходиться, ось зростом став ніби більший, в плечах ширший. Розставивши ноги, він поклав руки собі на широкий шкіряний пояс і посміхався, хитроокий. І не було в його очах ані краплини страху.

– Ти чого тут? – питає Дарій.

– Спав у землі, – одказує сак Сірак, – аж чую – ти йдеш, перський царю. Дай, думаю, вийду та зустріну царя, як і належить. Земля розкололася, я і встав.

– А чого це ти мене чекаєш?

– А щоб вести тебе до скіфів, – і шкірить білі зуби.

– Зрадник! – кричить йому Дарій. – Ти вже раз вів моє військо, але боги мене тоді порятували.

– Вів раз, поведу і вдруге, – незворушно одказує той сак. – Все одно ти, царю, не знаєш дороги до скіфів.

«Дивно, – думає уві сні Дарій, – ми тоді у степах Яксарту відрубали йому голову і наштрикнули її на спис, а вона знову в нього на плечах… Дивно…»

А Сірак ніби читає його думки:

– Хіба цар не знає, що в мене дві голови? Одну ти відтяв за Яксартом, а другу я причепив собі тут, за Істром.

– Я велю відрубати і другу твою голову!

– А мене і не вб'єш, бо я вмію літати! – раптом вигукнув Сірак і, знявшись, полетів понад степом і зник вдалині.

Дарій щось крикнув і прокинувся. Тьмяно блимали нічники та над мідною чашею легенько курився майже прозорий пахучий димок, надворі – чути було – перегукувалась варта. Судячи по її вигуках, була саме північ…

Дарій хотів було знову заснути, але не зміг. З думки не йшов той дивний сон. І до чого він? Чому той скіф із далеких берегів Яксарту приснився йому тут, на березі Істру, коли він зібрався його переходити? І що віщує сон? На шкоду йому чи на вигоду?.. Спершу було подумав, а чи не віщує цей сон чого лихого про Персію? Не змова яка проти нього там зріє? Але ж на троні він лишив сина. Надійного сина. Збираючись іти на скіфів, він, за перським звичаєм, мав призначити другого царя. Він тоді довго думав: кого? Від першої жони, дочки Гобрія, у нього було троє синів. Всі вони народилися ще до того, як він став царем. Ще четверо синів народилося від Атосси, дочки царя Кіра. Народилися вже після того, як він посів перський трон. Із перших синів старшим був Артобазан, із других – Ксеркс. І той, і той претендували на владу. Артобазан запевняв, що він старший у роді, а, за звичаєм предків, влада завжди належить старшому. До цієї думки хилився і сам Дарій. І хотів було Артобазана лишити царем на час походу, але Ксеркс нагадав йому, що він не просто старший син царя, а й мати його царська дочка, і тому влада належить тільки йому… Дарій порадився з атраваном. Слуга Ахурамазди, погладжуючи білу бороду, прошамкотів, що Артобазан народився тоді, коли Дарій ще не був царем, а отже, й не має права на престол, а Ксеркс – за його царювання. Отже, йому і належить батьків трон.

– Мудро і просто розсудив ти, старий, – сказав Дарій і царем на час походу лишив Ксеркса. Та й хвацький він і сприту у нього на десятьох вистачить. Але ж і Артобазан хват. Такому пальця у рот не клади. І тепер, лежачи в похідному шатрі на фракійському березі Істру, Дарій думав, чи добре він зробив, що царем лишив Ксеркса? А що коли Артобазан затіє проти нього змову і посіє у царстві смуту? Але ж Ксеркс не такий простакуватий, щоб дав себе застукати зненацька. О, той Ксеркс хитромудрий, таким тільки й бути царям… Ні, думає він, Ксеркс не допустить смути у царстві… І Дарій почав схилятися до думки, що в Сузах все гаразд. Ксеркс не схибить, справжній Ахеменід… Тоді до чого цей сон? Не інакше, як він віщує щось проти скіфського походу. Але – що? Дався йому той сак! Коли б міг, то вдруге йому відтяв би голову! Але з нього досить і одного удару перського меча.

Відчувши, що до ранку він-таки, напевне, не стулить очей, Дарій звівся, сперся на лікоть і тричі сплеснув у долоні. Тієї ж миті в шатро обережно просунулась голова стража шатра.

– Слухаю, повелителю.

– Поклич до мене атравана.

– Слухаю, мій повелителю.

Голова зникла, хтось, м'яко ступаючи, метнувся за шатром, і все стихло. Дарій, спираючись на лікоть, дивився на тьмяний вогник нічника і думав про сон, хоч і не хотів про нього думати. Не хотів, але не думати уже не міг, той сак із голови не йшов. До чого він прийшов у його сон? Та ось за шатром щось зашурхотіло, почулися старечі човгаючі кроки, і в шатро зайшов атраван – згорблений старець, весь у білому, з білою бородою. Він спинився при вході, підсліпувато роздивляючись, побачив царя, приклав до грудей маленькі сухенькі ручки і