Читати книгу - "Нарис загальної історії"

вагомий аргумент. Війна — це силовий конфлікт між політіями. Коли війна відбувається постійно між стабільними і чітко окресленими політіями, народжується виразна тенденція до зосередження насильства на цьому політичному рівні. Насильство, яке може вибухнути всередині політії між її складовими частинами, здатне підірвати військову ефективність цілого, живлячи міжусобні конфлікти. Звідси починається невтримний підйом до позиції, з якої оголошується нелегітимним всяке насильство, здійснюване нелегітимною політичною владою. Внутрішній політичний простір розглядається як простір для замирення, який виводиться з-під насильства. Війна та її виключне ведення князем відповідають дедалі адекватніше вираженню політики та її мети, як от контроль насильства, його усунення зі стосунків між членами однієї політії, його застосування до злочинців і його перенесення на стосунки між політіями. Цей аспект політики входить до самої її суті як мирне розв’язання конфліктів. Те, що король отримує монополію на їхнє ведення, надає йому беззаперечну легітимність. Її можна заперечувати, тільки якщо скористатися ідеологією, згідно з якою, як твердять прихильники монархії, вона єдина може ефективно виконувати цю справу. Така претензія ідеологічна, бо вона неправильна: природний режим політичного краще вписується в демократію, ніж навіть у помірковану ієрократію. Венеція, Сполучені Провінції, Швейцарія контролювали насильство ще краще, ніж Англія, Франція, Іспанія чи Пруссія.

Одна з найвизначніших особливостей політичного укладу в традиційній Європі — це важливість права та реальність механізмів і процедур, які дозволяють забезпечити його дотримання, у тому числі й проти князів. Генеалогію цього явища можна простежити двома шляхами: один із них сягає писаного римського права — продукту полісу з аристократично-олігархічним режимом, санкціонованого імператором, у цьому випадку Юстиніаном, — а другий веде до звичаєвого германського права — виробленого в племенах і в аристократичних громадах. Прямуючи цими шляхами, можна відтворити історію права в Європі й зрозуміти справжнє питання: чому римське та звичаєве право були збережені й розвинені сучасними монархіями так, що вони навіть отримали заслужену назву «правових держав»? Відповідь нам дають феодалізм і олігополярність.

Феодалізм і право тісно пов’язані між собою. Васальні зв’язки явно і за своєю суттю договірні та чітко визначають взаємні права й обов’язки васала і сеньйора. Своєю чергою та всупереч очевидності кріпацтво теж базується на договорі. Це — соціальний стан або становище, визначене юридично, де також визначаються права й обов’язки. Кріпак — це не раб, для якого, принаймні в римській, а надто в грецькій практиці, було притаманно перебувати «поза законом». Статус визначає поліс і ще те, що стан людини майже ототожнюється з громадянством і належністю до полісу. Якогось метека[21], вільну людину, яка мешкає в полісі, не будучи його громадянином, сприймають не як людину в загальнішому плані через те, що він не вписується в індивідуальні особливості полісу, а як жертву обмеження істоти, оскільки він не має доступу до політичної діяльності, яка означує людину. Але цей метек є зазвичай громадянином іншого полісу, з якого він виїхав, і з огляду на це він усе ж таки належить до людського роду навіть зі зменшеним статусом. Раб, навпаки, уже не громадянин жодного полісу й ніколи ним більше не стане, бо це — пляма, яку неможливо стерти. Це соціальне прокляття без можливого покутування пояснюється, можливо, обґрунтуванням, запропонованим Гегелем: грецький раб — це грецький військовополонений, тобто громадянин, який віддав перевагу нелюдському життю перед славною смертю. Європейський феодальний кріпак у жодному разі не раб, це — юридична особа. «Друге кріпацтво», яке розвивається у Східній Європі, а надто в Росії з XVI ст. у великих помістях-господарствах аристократії та апарату царської влади, неправильно дістало назву «кріпацтво», оскільки воно визначає статус кріпака, який вочевидь наближається більше до статусу раба, ніж кріпака в Західній і Центральній Європі шістьма віками раніше.

Вихід із феодалізму і сам цей процес зовсім не ліквідують стійкість впливу права, а навпаки, продовжують і розвивають її. Вихід із кріпосницького ладу відбувається під тиском нових економічних можливостей, скористатися з яких зацікавлені всі дієвці. Проте він відбувається не безладно, а з дотриманням норм права. Такий уклад народжує комунальні свободи сіл і міст, причому ці свободи викладаються і затверджуються в ретельних правових документах. Завдяки ним села стали своєрідними маленькими республіками, де селяни могли впродовж віків опановувати керування спільними справами. Завдяки цим свободам міста (паралельно з розпадом центральної королівської влади) змогли стати полісами й відтворити для себе найплідніший і найславетніший досвід античності. З іншого боку, власність на землю, яку ніколи не скасовували й не віддавали в сеньйорію, постає в своїй концептуальній чистоті як «те, що притаманне приватному дієвцеві» і виражається в угодах, засвідчених нотаріусом — чиї книги є унікальною документацією для істориків, унікальною тому, що в усіх інших місцях власності важко вийти на свою концептуальну чистоту і їй не потрібні нотаріуси, — про купівлю, продаж або передавання в оренду. Думка, що король міг би бути власником королівства, така звична і банальна для інших культурних ареалів, цілком чужа для європейських монархій. Надзвичайним і повчальним свідченням цього є те, що король також власник, але в приватному порядку, як представник певного роду.

Вихід зі стану феодальної сеньйорії відбувається під тиском війни. Урешті-решт, вона визначає останніх переможців — князів при владі в означених політіях — і створює їм легітимне становище. Вона також спонукає сеньйорів приєднатися до переможців, щоб скористатися вигодами перемоги. Отже, монархічна «реконкіста», за деякими винятками, — це не завоювання, яке остаточно ліквідує переможених і залишає життя тільки переможцям. Ідеться радше про суто політичне просіювання, за допомогою якого розподіляють права й обов’язки для кожного. У результаті такого сортування за королем закріплюються права війни і миру, правосуддя, законодавства, оподаткування, тобто права, які виражають сутність громадської сфери. Панівне місце посідає концепція, за якою спільне благо й громадська сфера підпадають під опіку короля. Вже з самої причини згаданого «просіювання» ця концепція виходить за межі ідеологічного статусу та спрямовується на повсякденні реалії. Проте, оскільки громадська сфера означена, визнана і довірена кому слід, то все, що не громадське, виходить із-під влади цієї особи й належить до приватної сфери. Те, що належить кожному — окремій особі чи групі, — належить йому юридично та залишається його власністю. Приватна сфера в монархічній Європі — це не те, чим громадська сфера нехтує або технічно нездатна контролювати й порядкувати, це