Читати книгу - "Нарис загальної історії"

— законна царина соціальної діяльності, неодмінне доповнення якої — громадська сфера. Найуражаючим свідченням цього поділу на громадське й приватне є система оподаткування й те, що князі не можуть стягувати податки на власний розсуд, а повинні отримати згоду платників. Такий механізм адекватно відбиває відмінність і взаємодоповнюваність громадського й приватного: спільне благо може фінансуватися тільки за рахунок стягнень із власності приватних осіб за їхньою згодою.

З іншого боку, відновлення монархій уникає імперіалізації та примушує переможців до олігополярної гри. Ця гра обмежує здійснення влади між монархами, адже кожен може здійснювати її тільки за умови балансу всього цілого. Крім того, щоб підтримувати олігополярну гру, кожний монарх потребує активної підтримки вірних йому людей і народів. Для досягнення цього результату він має переконати їх, що здійснює владу на користь спільному благу. Загалом ми маємо усвідомити, що впродовж близько півтисячоліття справлявся невідпорний тиск на користь делегування влади знизу і блокування процесу делегування на певному рівні, на рівні королів, бо олігополярність зупинила просування до імперського возз’єднання. Якби таке возз’єднання було досягнуте, то воно спровокувало б неподоланне обернення делегування влади вже не знизу вгору, а згори вниз. Така інверсія означає перехід від ієрократії помірності до абсолютизму.

Олігополярність має прямий зв’язок з правом. Оборонна стратегія та довготривалий баланс, який вона нав’язує, створюють квазіполітійний простір. Він характеризується дво-чи багатосторонніми переговорами та їхніми накопиченими результатами. Результати набувають юридичної форми, яку вихід із феодалізму й усюдисущий вплив права роблять природною та спонтанною, так само як вони спонукають дієвців приймати їх і погоджуватися бути зв’язаними ними.

Але ієрократія — це не демократія. Її природна схильність — досягти абсолюту та звільнити політичну владу від усіх пут, що утримують її в помірності. В Європі помірність не була обрана монархіями, її нав’язали їм конкретні умови та історична спадщина. Ідеологічне висловлення стриманості щодо відмови від абсолютизму можна знайти в доктринах «державних інтересів», які розквітають із XVII ст. Думка, що вищі інтереси держави можуть виправдовувати порушення права й закону, як усередині країни, так і за її межами, має сенс тільки для влади, занепокоєної тим, щоб надати собі хороші приводи для того, аби позбутися контрвлади, яка їй заважає. Щоб досягти успіху в цьому ідеологічному самозванстві, треба було трансформувати державу (за межами її статусу громадської сфери, що опікується спільним благом) в абстрактну одиницю, яка слугує певному загальному інтересові, відмінному від приватних і спільних інтересів, а згодом прийняти як само собою зрозуміле, що питання цієї одиниці та загального інтересу слід покласти на самопризначе-них компетентних осіб. Ця доктрина, прямо протилежна цілям політики і духу помірних монархій, які вийшли з феодалізму, спокушала інтелектуалів і слугувала їм ідеологічним випробувальним полігоном під час підготовки смер-тельніших рецептів.

Позитивний внесок олігополярності в контроль за королівською владою можна визначити трьома основними аспектами. В олігополярній грі кожна політія має брати активну участь, а щоб ця участь була активною й ефективною, вона потребує активної підтримки з боку народу й головно з боку еліти. Монарх, якому спаде на думку посваритися зі своїм дворянством, опиниться в слабшій позиції, порівняно зі своїми розумнішими конкурентами, а якщо він наважиться знищити його, то втратить життєву опору. З іншого боку, аристократія, яка пишається своєю самостійністю та впевнено вважає, що королівський рід є лише першим, легко стає на диби і виражає непокору. Непокора може йти аж до альянсів із ворогами короля, як це деякі французькі аристократи без вагань робили ще за часів фронди. Таку їхню поведінку, яка сприйматиметься як зрада тільки після міцного утвердження королівств і монархій, не можна було терпіти, адже політія через це ставала набагато слабшою перед зовнішнім оточенням. Раціональним виходом було здобути підтримку більшості та сурово карати тих, хто не усвідомив зміну правил гри. Але якщо король спирається на дворянство, він надає йому також змогу відібрати цю підтримку, а це рівнозначно згоді на певний ступінь контролю за його політичними ініціативами.

Другий аспект внеску олігополярності в контроль за владою короля пов’язаний із потребами, що випливають із логіки війни. За умов олігополярності війна завжди стоїть на порядку денному. А оскільки вона підпорядкована логіці крайнощів, то кожний зацікавлений перевершити іншого. Оборонна стратегія рівноваги дещо змінює цей висновок і змушує кожного не перевершувати іншого, а бути таким самим, як найкращий з усіх. Зважаючи на те, що технічні інновації неминучі й ніхто не в змозі запобігти їхньому поширенню чи контролювати його, система гри нестримно штовхає кожного гравця до раціоналізації апарату та ведення війни. Військова справа зазнає в ХІV-ХV ст. глибоких змін з використанням вогнепальної зброї, розвиток якої не припинятиметься аж до кінця XX ст., коли, не виключено, відбулася нова зміна і з’явилася «розумна» зброя. Вогонь дозволяє піхоті бити кавалерію, і роль піхоти обумовлює зміни стратегії й тактики.

Згадане перетворення сприяло політичній розважливості.

Вона переносить акцент на якість армій як колективного дієвця, здатного виявляти волю, розумність і енергію. Перебудову можна провести більш-менш вдало за трьома організаційними схемами. Згідно з механічною схемою, кожна особа розглядається як спеціалізована деталь у машині, розробленій інженером. В органічній схемі індивіди згруповуються в функціональні органи саморегульованого організму. Схема третього порядку визначає їх як проміжні ланки — «реле» — в інтегрованих мережах, здатні опрацьовувати інформацію, необхідну для дії. Насправді людська організація ніколи не може зупинитися на якійсь виключній схемі. Реалістичнішим виглядає тривимірний простір, де в кожній організації комбінуються три схеми з більшою або меншою вагою кожної з них. Організація досягає дедалі вищих можливостей обернення індивідуального на колективне, віддаючи перевагу третій схемі, оскільки реле й мережі взаємно збуджуються, щоб примусити індивіда слугувати групі, а групу — індивідові. Що більш мережевий характер має організація, то більше вона спирається на автономність індивідів-реле. Це судження веде нас до формулювання у вигляді теореми: ефективність організацій є функцією свободи дієвців, які її складають, їхньої здатності обирати правильні розв’язання після обмірковування. Динамічне й активне громадянське суспільство краще відповідає цій умові. Воєнні потреби показували європейським монархіям, що в їхніх інтересах — аби рівнятися на кращих, — набирати в офіцери аристократів, самостійних і завжди готових обстоювати свою самостійність, а в унтер-офіцери — людей з народу, звиклих вести власні справи. Армія, яка складається з вільних людей, ефективніша за армію рабів. Генерал, який командує