Читати книгу - "Місто карликів"

Глянути йому в очі.

Від цього залежить багато. Мабуть, усе.

Минула хвилина, друга… В глибині колодязя, в Оці, вирувало червоно-чорне, гаряче й блискуче. Але воно не схоже було на око, на той погляд, яким обдаровує Волькано чоловіків і жінку — тільки одну, обрану.

Ні, цього не може бути! Волькано не хоче дивитися на неї!

Ще хвилина, ще…

Вона не знала, скільки повинно тривати очікування, про це нічого не писало в Книзі. Сигнал акцепто, прийняття, повинен надійти одразу…

Чекання. Оце, можливо, марне, очікування тривало так довго…

І Волькано обізвався.

Під ногами глухо задвигтіло. Червоне світло в Оці почало темніти. Темно. Ще темніше. Враз із ока вирвався чорний дим. Вона ледве встигла відсахнутися. Склепіння розверзлося — і чорна, густа, грозова хмара вилетіла на волю, у чорне беззоряне небо. Затрусилася земля. Заходили ходором плити підземелля. Здавалося, зараз усе розсиплеться, і вона провалиться у розжарену безодню.

Це тривало хвилю? Чи довше? Чи годину?

Ада зрозуміла — її дар не прийнято. Волькано незадоволений.

Жах пройняв її від серця до волосся. Пекельний холод пронизав наскрізь. Не жар — холод.

Що тепер буде?

Адже Волькано — не людина, не чоловік, з яким можна домовитися!

Він усе бачить, він усе знає! Він зрозумів…

Вона не виконала того, для чого її призначено. Вона схибила. І він чув, бачив, знає…

Що ж робити, що робити? Адже його лють може коштувати життя не тільки їй — усьому місту! І де тоді опиниться її затишний і розкішний будинок? Де вона житиме? Знову в тісній квартирці? А гроші? Знову на зарплатню? А її рожева машина? Її теж заберуть?

Ні, вона тепер робитиме все правильно-правильно, виконуватиме всі приписи! Ну, не треба, ну, нехай усе це припиниться! Дайте мені ще один шанс!

Це все Ада не вигукувала. Не кричала, не молила. Переляк підкосив ноги і відібрав голос. Вона просто заплакала.

Дивно. Щойно її сльоза упала в жерло вулкана — він наче заспокоївся. Стих. Чорний дим поволі розсіявся. Земля перестала двигтіти, плити лягли рівно, наче й не витанцьовували щойно під ногами, немов крижини у час скресання річки. Око знову засвітилося рівним червоним світлом.

Одна жіноча сльоза втишила вулкан?

Неймовірно!

Ха-ха! Тепер Ада зрозуміла свою силу. Вона перемогла його! Вона тепер знає, як боротися з примхами Волькано!

Одна жіноча сльоза — всесильний додаток до портаменто!

Вклонилася. Проказала останні слова подяки і прощання.

Клубок покотився у зворотний бік.

Мабуть, отой температурний стрибок не минув без сліду. Мабуть, мозок перегрівся, і тому виробляє те, чого раніше не робив. Мабуть, щось там перемкнуло…

Нічим іншим Софія не могла пояснити те, що з нею коїлося: її тягло у Прикарпатськ наче ланцюгом, фізично. Удень перед нею поставали картини, одна привабливіша за іншу, а вночі Щастигора не випускала з обіймів — сни, кольорові, об’ємні, повні звуку, немов широкоформатне, стереоскопічне, збагачене навіть запахом, кіно, розгорталися, щойно голова торкалася подушки. То вона блукала схилом, укритим густим пралісом, то видиралася вище, туди, де лиш каміння, мох і трава, то кружляла лабіринтом печери, чомусь теплої й освітленої червонястим підземним сяйвом, а цієї ночі її занесло на озеро, тепле, майже гаряче, солоне… Тисячі рожевих птахів клекотіли, вигинаючи довгі шиї, при березі… Рожеве, немов ранковою зорею вибарвлене, пір’я із чорною облямівкою по краю — чи не підпалив вам, ранкові птахи, крил хтось заздрий до краси?

Звісно, таку картинку вона бачила десь у телепрограмі, але чому ж такі реальні звуки, запахи, чому вона може майже торкатися цих гордих птахів, а вони не тікають, не здіймаються усією зграєю в повітря? Торкнулася, відчула на дотик шовковість і штивність рожевого пір’я. Воно чомусь здалося гарячим. Настільки, що аж відсмикнула руку. Даремно. Відчуття жару не минуло.

Сни, дивні, мальовничі, заворожуючі, були приємними на звук, на дотик, вони залишалися з нею навіть після пробудження. Здавалося, поглянь у вікно — і постане знайомий силует Щастигори.

Може, це тому, що я так часто думаю про це місто, заспокоювала себе Софія. Мабуть, зачасто телефоную батькові, задовго слухаю його розповіді про життя, про тюрму, про Орестову маму. Мабуть, це тому, що я вже спакувала речі і тільки Орестова робота втримує мене від того, щоб поїхати негайно.

Однієї ночі наснилося дивне: у глибині завжди спокійної гори щось почало гуркотіти, здавалося, що тремтить земля, рухаються дерева, що каміння готове скотитися уділ і лиш звичка непорушно обростати мохом утримує його від наміру зрушити з місця негайно. А ще — над жерлом вулкана зібралася чорна хмара диму. Чорного, а не рожевого, білого, голубого чи ледь жовтуватого на вигляд, як зазвичай.

А якщо виверження? Якщо це знак біди?

Софія прокинулася, готова бігти, чи принаймні телефонувати батькові.

— Оресте, у Прикарпатську біда!

— Спи, люба, тобі чомусь без кінця то сниться, то ввижається моє рідне місто, так, ніби це ти там народилася, так, ніби то