Читати книгу - "Фатальна помилка"

Все складалося дуже вдало. Можна сказати, якнайкраще! Московити тріумфували, відчуваючи близьку перемогу.

На честь зняття облоги щосили дзвонили усі дзвони, що тільки були у місті. Уперше за останніх сімдесят днів ворота розчахнулися добровільно, щоб прийняти своїх героїчних визволителів на чолі з гетьманом Іваном Виговським. Хоча ще позавчора…

…Зранку 28 червня московити перейшли до виконання плану, виробленого й ухваленого напередодні на невеличкій нараді: боярин Семен Пожарський повів своїх комонників[62], щоб розтерти на порох чубатоголових боягузів разом з їхнім нікчемним ватажком. Але переправити тридцять тисяч кінноти по невеличкому місточку (та ще й єдиному на всю околицю) — завдання не з легких. Тож переправа зайняла мало не півдня. А доки знов пошикувалися на правому березі Соснівки, доки почали обережно рухатися вперед, за допомогою розвідників переконуючись у відсутності засідок у кожному зустрічному гайку, почало потроху сутеніти. Отже, у той самий день ніяких нових сутичок не сталося.

Утім, одна дуже важлива подія, що безпосередньо вплинула на долю десятків тисяч людей, відбулася саме тієї ночі — просто ні Семен Пожарський, ані будь-хто з його комонників навіть не підозрював про це! Хоча вирішувалися при цьому саме їхні долі: Степан Гуляницький (брат Григорія Гуляницького, славетного оборонця Конотопа) на чолі п’яти тисяч козаків прослизнув за спиною у московитів (непомітно, потайки, гайками-гайочками) до берега Соснівки. Скориставшись сутінками, козаки розібрали єдиний на всю околицю міст, після чого загатили у декількох місцях річище.

Обурена раптовим виникненням штучних перешкод Соснівка розлилася. Земля обох річкових берегів, як під час весняної повені, почала насичуватися вологою й поволі перетворюватися на справжнє болото. Сам же Степан Гуляницький розташував своїх людей уздовж річкового берега та в очікуванні ранку наказав добре замаскуватися, а потім відпочивати.

На світанку, щойно розвиднілося, передові позиції московитів були атаковані козацьким загоном, яким і тепер командував особисто гетьман Виговський. Очільник загону Семен Пожарський побачив у цьому знак долі. Адже це його дядько Дмитро Михайлович колись обезсмертив власне ім’я, врятувавши Москву від польської навали — що ж, тепер настає зоряна мить Пожарського-небожа! В усіх подробицях уявляючи, як він насадить на спис закривавлену голову козацького ватажка й повезе почесний трофей від міста до міста, щоб уся Гетьманщина знала, хто тут найвправніший воїн, боярин Семен Романович коротко наказав:

— Порубати всіх! Уперед!!!

Перебіг жорстокої битви спочатку нагадував позавчорашній наскок козаків на головний табір московитів: спочатку чубатоголові билися мужньо, потім здригнулися й почали дуже повільно відступати… відступати… відступати… Аж до самого укріпленого містечка Соснівки — «сухопутного тезки» річки, що протікала поблизу. Тут на московитів чекала перша несподіванка у вигляді свіжих, раніше не задіяних загонів піхоти й кінноти.

Але не встигли вони оцінити нову ситуацію, опинившись на околицях Соснівки, як у небо злетіло кілька стріл, обмотаних підпаленим клоччям. Не минуло й кількох хвилин, як на лівий фланг московитського загону налетіла стрімка татарська кіннота. Второпавши, що нібито «боягузливі» чубатоголові козачки були всього лише ласою принадою, насправді ж заманювали їх у пастку, де на них чекало набагато чисельніше зведене військо, Семен Пожарський віддав наказ негайно відступати.

Московити кинулись назад — і несподівано для себе наскочили на п’ятитисячний загін Степана Гуляницького!!! А ці вояки звідки взялися в самісінькому тилу?! Як чубатоголові телепні спромоглися проскочити туди, де їх навіть бути не могло?!

Тепер московитів охопила справжня паніка. Вони кинулися урозтіч. Та навіть ті, хто, уникнувши гострих шабель і списів, таки прорвалися до річкового берега, врятуватися не зуміли: міст через Соснівку загадковим чином зник, сама ж річка чомусь розлилася, немовби у весняну повінь, а земля під ногами перетворилась на суцільне болото, у якому загрузали коні й борсалися люди… яких безборонно розстрілювали козаки — з рушниць, татари — з луків… Щоб не загрузнути в болоті самим, останні вважали за краще пристрелити чергового московита, а не забирати його в полон як ясир. Тому загиблих було багато, надзвичайно багато!..

Тих, хто встиг здатися на милість переможців, зібрали на сухій місцині. Тут було багато московитської знаті: Бутурлін, Куракін, Львов, Ляпунов, Скуратов… Усі вони були спроможні заплатити за своє звільнення щедре відступне, й козаки разом з татарами задоволено потирали руки.

Ймовірно, викуп вимагали б і з князя Пожарського, проте він відмовився ставати на коліна перед самим Мехмедом IV Гераєм — кримським ханом, який особисто очолив атаку своїх вершників під час сьогоднішнього флангового удару. Більше того, роздратований фатальним невезінням Семен Романович плюнув ханові в очі й вигукнув:

— Ніколи московський боярин не стоятиме на колінах перед нечистим магометанським псом!..

Наступної ж миті у повітрі сяйнула крива шабля, й голова непоштивого боярина покотилася по землі.

— Він не вмів програвати, не шанував супротивника. Так поводиться не воїн, а м’ясник[63]. Втім, усі вони лише м’ясники… Тож нехай стануть рабами ті, хто вижив! — наказав Мехмед Герай, витираючи закривавлений клинок об одяг щойно вбитого боярина. Потім додав, вказуючи на одного з бранців: — А тобі сьогодні пощастило. Ти зараз візьмеш голову цього негідника, відвезеш на лівий