Читати книгу - "Предок"

Гузла — не слов’янські «гуслі»! Є це струнний, східній інструмент, на спосіб «балалайки».

Біжний тогочасний звичай.

Самаркандський пергамент уважали за найліпший.

Сааді — славний перський поет (1184–1291). Найліпша його книга зветься: «Ґюлістан» — «Трояндський сад».

У старовину, майже всі освічені еспанці знали арабську мову. Ще авторка цієї повісти, за молоді літа цілком вільно володіла арабською мовою, писала арабським письмом (мабуть, як пам’ятка на це лишилась нечительність її дуже кепського письма у «християнських» мовах!). І перечитала чимало арабських творів. Навчили її цьому обидва вуйки, які дуже добре володіли арабською мовою.

Ароїди — улюблений маврський орнамент — із стилізованої рослини «арум».

У перських орнаментах — а Сааді є перський поет, майже ніколи немає червоної ні жовтої краски.

Пишу — як прийнято — «Альгамбра», але вимовляється по арабському і по еспанському: «Альамбра».

Альфонсо X (1252–1284).

Альфонсо X не тільки поклав основи еспанського письменства, він це був, що склав «Альфонсові таблиці» (р.1252), котрі ділили рік на 365 днів, 5 годин, 49 мінут і 16 секунд.

Такий звичай, дійсно існував у старовину, доки не прийшли до Еспанії королі-чужинці. Французи навіть дуже висмівали цей звичай. Казали, що при еспанському королівському дворі «король і його придворні «тикаються» як мулярі чи теслі на будівлі…»

Ця сцена — не вигадана. Перед першою світовою війною авторка бачила, як у такий спосіб «бавився у коваля» старший уже віком і дуже високо поставлений перс. Сцена видалась авторці цікавою й небуденною — принаймні, для європейця. Тому й вставила її у цю повість.

Арабська «фантазія» — власне не перегони, але більш подібна на кавказьку «джіґітовку».

Помаранчевики квітуть — і дають овочі — протягом цілого року, тільки в меншій кількості, як головний урожай.

Нехай читач не думає, що «улюблений лев» — вигадка авторки. Приручених — із малечку — левів і тигрів любили тримати на Сході. Ще за молодість авторки, знала вона одного такого прирученого тигра. Мали його в тій родині 15 років. Ходив вільно, ніколи не був прив’язаний чи на ретязі й ніколи не задавив ані курки, ані голуба. Лащився як кіт. Але ніколи не «коштував у своєму житті жадного м’яса.

Оповідання про «психологію» лева, не фантазія авторки. Це чула воїна від старого перса, який мав прирученого лева.

На Сході дуже люблять солов’їв. Тримають їх у клітках. Але не виколюють їм очей, як це роблять «любителі» солов’їного співу у «культурних» краях Европи, а тримають ці клітки — звичайно дуже великі, — у тіні кипарисів, які дають не тільки затінок, але й злегка «притемнений», ніби вечірнім світлом. Тримають, звичайно, по дві й три таких клітки, де солов’їв є завжди пара: самчик і самичка. Щоб «співаки» могли «суперничати у співі». Дехто з таких аматорів солов’їв, навіть виходячи на прогулянку за місто — «до природи» — бере свого улюбленого пташка з собою.

Розповідають, що згаданий поет Сааді та другий поет Омар-Кайям приносили своїх солов’їв у клітках навіть до коф-хаїне, — каварні.

Взагалі, на Сході незвичайно люблять звірят, уміють приручати їх і «розуміти» їх.

Плакальниці не тільки «плачуть» на похоронах. Вони співають — іноді тут же імпровізовані — пісні, в яких хвалять небіжчика, його добрі вчинки, якості. А також потішають словами своїх пісень близьких померлого. Нагадують, якщо це помер батько, наприклад, що діти мають вшанувати його пам’ять, наслідуючи його добрі приклади, щоб бути гідними називатись його дітьми і т. п.

Деталі про сарану — з оповідань батька авторки, ентомолога, який провів у Сагарі в оазах більш як вісім років і ніколи не хотів написати своїх про те споминів. «Бо — казав він — більшість людей дивиться на ентомологів не як на вчених, але як на людей, котрим «нема чого робити», ще й до того «несповна розуму». Ніхто б такої книжки не читав, а як би й прочитав, не повірив би. І — перш за все, — не знайшлося б видавця, який схотів би друкувати «таку дурницю» як «згадки ентомолога».