Читати книгу - "Зоряні крила"

— Не терпиться, товаришу лейтенант.

— Як тільки закінчите весь теоретичний курс, — відповідає інструктор.

Відповідь його чують усі хлопці. Швидше в класи, швидше в лабораторії; дайте нам книжки, дайте нам учителів.

І перед самими дверима школи Василь раптом спиняється. Назустріч виходить начальник авіашколи, а поруч нього іде ніхто інший, як виконроб п'ятої дільниці Полоз. Вони неголосно розмовляють. Полоз помічає Котика. Він киває головою, щось каже начальникові, і той проводить поглядом могутні постаті трьох братів.

Ганна Ланко з'явилася в конструкторському бюро перед початком роботи. Вона привіталася з інженером Королем, як з давнім знайомим, і, не марнуючи жодної хвилини, взялася до роботи. Справа була досить складна, нова для Короля і вимагала пояснень. Йшлося про виготування компресора високого тиску. Ганна навіть Королеві не збиралася пояснювати, для чого це потрібний такий компресор, але інженер і сам розумів, що в лабораторії якісь реакції будуть проходити під великим тиском.

Для Короля ця робота не була складною, але таке завдання він виконував уперше. Саме тому довелося уважно дослухатися до кожного слова Ганни. Вона ставила завдання, зовсім не обмежуючи Короля. Він міг конструювати як завгодно — для Ганни важливим був тільки остаточний наслідок.

Ділову розмову було закінчено дуже швидко. Ганна підвелася, міцно потисла Королеві руку, ще раз повторила свою вимогу якнайшвидше закінчити конструювання і виготовлення компресора і вийшла.

Король провів її поглядом і сів до столу. До того як почати велику і цікаву роботу, він завжди почував себе трохи схвильованим, може навіть невпевненим у своїх силах. І все-таки це були найприємніші хвилини. Далі підуть суворі і точні розрахунки і зникне це відчуття невідомості, коли чистий аркуш паперу лежить на столі і першу лінію ще не проведено.

Мабуть, таке почуття буває у художника чи письменника, коли задум майбутньої картини чи романа тільки починає окреслюватися. Це прекрасне почуття творчості однакове для всіх людей, які у своєму житті зуміли відчути і сказати щось нове, хай навіть найменше, але нове слово. І той, хто відчув таку мить, вже ніколи її не забуде і завжди прагнутиме покласти перед собою аркуш паперу, де ще не проведено жодної лінії.

Король над усе любив такі хвилини. Чистий аркуш паперу лежить на столі. Хто знає, яка машина, слухняна і розумна, втілиться у блискучий метал. Хто знає, скільки радості і страждань, скільки невдач і захоплень відіб'ється на цьому папері.

Багато інженерів працювало до Сергія Короля. Вони по-своєму розв'язували свої завдання, вони теж будували компресори, і нехтувати їхнім досвідом не слід.

Сергій узявся до книжок. Вони показували йому знайомі речі, вони нагадували і відсвіжували старе, але вперто не хотіли розказати нічого нового. Автори ніби навмисне приховували це нове. В таких місцях, де от-от, здавалося, все буде сказане до останньої крапки, рядок несподівано обривався, і далі вже йшло загальновідоме, багато разів читане. Спочатку Король навіть розсердився, але швидко зрозумів, що так воно і повинно бути, бо жодному з авторів не ставила Ганна Ланко такого завдання, яке поставлене йому.

І після кількох годин роботи Король відклав книжки. У пам'яті постало все, що він і раніше знав про компресори, але, очевидно, розв'язувати завдання доводилося самому. Треба було спробувати з десяток конструкцій, продивитися в них кожну лінію, і тоді буде знайдено правильний шлях, буде знайдено істину. З першої ж години робота виявилася важчою, ніж здавалося.

Король заховав книжки, глянув на чистий аркуш паперу і подумав, що провести тут першу лінію буде не так легко.

У колбах і ретортах відбувалися невидимі і тільки хімікам зрозумілі процеси. На столі, ніби почервленому кислотами, стояв довгий прилад. Яринка сиділа біля столу, слідкуючи за бурхливою реакцією. Ганна щось писала у зошит.

Подруги працювали мовчки, зосереджено, і тиша порушувалася тільки сичанням у колбах, тонким і пронизливим, схожим на комарине дзижчання.

Яринка уважно стежила за пухирцями, що з'являлися на поверхні рідини в одній із численних колб, і, коли вони нарешті зникли, відіткнула корки і розібрала весь прилад.

— От і все, — тихо сказала дівчина, ніби розмовляючи сама з собою, — тепер доведеться аналізувати все з самого початку, бо тут я нічогісінько не зрозуміла.

— Чому? — не відриваючись від свого зошита, запитала Ганна.

— Я і сама не розумію чому. Ці сполуки, де беруть участь і хлор і водень, завжди наганяли на мене нудьгу. Я навіть не зовсім розумію, що такого хорошого знаходив у них Коробов…

У розмові сталася пауза. Ганна швидко дописувала у зошит цифри і формули. Яринка промивала колби і скляні трубочки.

— Хорошого в них і справді небагато, — нарешті озвалася Ганна, — тільки працювати над ними, безперечно, треба. Адже у вас там не могло бути більше як грам цієї матерії. І цей один грам на трісочки розніс усю лабораторію. Про це варто подумати.

Знову пауза. Обидві надто зайняті власними думками, власною роботою, щоб підтримувати розмову. Так траплялося між ними майже завжди. І розмову вони в таких випадках завжди починали з останнього слова, ніби жодної перерви і не було. Так часто буває у людей, які навчилися розуміти одне одного з натяку, з півслова.

— Так, — знову заговорила Яринка, — про це й справді варто подумати. Ота лабораторія ще й зараз стоїть мені перед очима. Її рознесло вщент. Цеглини знаходили майже за півкілометра. Добре, що це трапилося на світанку, а то жертв було б значно більше. Уяви собі, що вдень на великому заводі скоїться щось подібне. Це навіть подумати страшно.