Читати книгу - "Зоряні крила"

Ганна закінчила писати, згорнула зошит і підвелася. Вона підійшла до столу, взяла в руки невелику колбу з зеленуватою рідиною, де помалу опадав на дно темний осад, і стала розглядати її проти світла.

— Тоді з Коробовим у вас реакція проходила так само? — запитала вона.

— Так. Точно так само. І там теж не все було зрозуміло.

Ганна все що дивилася на колбу проти світла, ніби бачачи там щось дуже цікаве. Проведеш досліди ще не давали готових наслідків. Це було, так би мовити, здобуття півфабрикату, здобуття матеріалів для майбутніх реакцій, які мали проходити при високому тиску і низькій температурі.

Зараз вона думала про те, що між ними під час роботи існують трохи дивні взаємини. Ніби стирається різниця у віці, і навіть не можна зрозуміти, хто саме тут керує роботою. Проте це в неї не викликало ні здивування, ні жалю. Все йшло саме так, як треба.

— От я дивлюся на цю колбу, дивлюся на всю нашу роботу, — несподівано сказала Яринка, — і, ти знаєш, інколи мені стає страшно.

— Страшно? — здивувалася Ганна. — Чому?

— Інколи я думаю про божевільну силу, закладену в цих малесеньких колбах, думаю про силу, яку я, власне кажучи, тримаю у своїх руках.

Яринка навіть оглянула свої руки, ніби сподіваючись там щось побачити.

— І ти розумієш, я інколи думаю про те, що настане така хвилина, коли все, що ми з тобою тільки винайшли і зробили, прийде в дію.

— Так я не розумію, чому ж все-таки страшно? — перепитала Ганна.

— А от ти тільки подумай — ми сидимо тут і працюємо, а десь там, за тисячі верст, теж сидять хіміки і працюють і винаходять, і ми навіть не знаємо, що вони вже знайшли; і я несподівано почуваю на собі відповідальність за життя всіх моїх товаришів, відповідальність за наші міста, за всю країну. І тоді я думаю, що зробили ми з тобою дуже мало. Ти розумієш, воно десь тут, ніби проходить між пальцями, а знайти його не можна.

— Так, це справді трохи схоже на пісок, тільки мені здається, що від кожного разу у нас дещо залишається і на долонях.

Очі Яринки несподівано заблищали, ніби вогники засвітилися в них чи відблиски вечірнього сонця впали на зіниці. Вона глянула на Гайну уважно, допитливо і побачила її великі яскраво-зелені очі. Погляд їх був зовсім спокійний, впевнений і холодний. І на серці раптом стало спокійно і легко, ніби все вже було зроблено, все винайдено.

І, наче виринаючи з цього напливу сильних почуттів, вони знову взялися до колб і пробірок, до чисел і формул.

Високими і великими будівлями зі скла і бетону підносився над степом новий завод. Коли під'їжджаєш до нього, з міста по шосе, то спочатку з-за горбів з'явиться корпус ТЕЦ'у з чотирма димарями, а потім уже невисокі, присадкуваті, але широченні цехи.

Чорна блискуча машина йшла по шосе з великою швидкістю. Крайнєв сидів біля руля, берет і біляве волосся Марини виднілися поруч нього. На задніх сидіннях у сірих дорожніх плащах сиділи Валенс і ще один інженер з інституту стратосфери.

Колишнє будівництво, нинішній завод, мав стати основною експериментальною базою інституту.

Соколова, яка тільки вчора стала директором заводу, чекала гостей у своєму кабінеті. Михайло Полоз, колишній виконроб п'ятої дільниці, працював тут останні дні.

Коли гості зайшли, Соколова запросила всіх сідати. Після кількох хвилин знайомства і незначної розмови Соколова почала говорити. Вона сказала про те, що на перших порах завод має виготувати певну кількість літаків уже випробуваної конструкції, але з першого листопада все виробництво буде завантажене тільки роботою над літаками інституту стратосфери, І Валенс і Крайнєв про це знали. До того часу, поки завод виконає це своє перше замовлення, креслення крейсера будуть готові цілком, і можна буде розпочати виробництво пробних партій.

Розмова якось не налагоджувалася. Соколова запропонувала піти оглянути завод. Вони вийшли з кабінету і за кілька хвилин були на заводському дворі, де цвіли великі і пишні клумби квітів.

Соколова поруч з Крайнєвим попрямувала в перші двері великого цеху, площа якого займала кілька гектарів.

Цех зустрів їх шумом верстатів і цілою зливою світла. Світло лилося в усіх боків, з вікон, з високої скляної стелі, промені його багато разів відпивалися на частинах верстатів, грали на полірованому металі.

Це був інструментальний цех. Тут уже давно працювали на повний хід. Цех мав забезпечувати інструментами весь завод. Верстати вишикувалися тут в рівні ряди, і на кожному стояла марка радянського заводу. Біля верстатів стояли переважно молоді хлопці й дівчата. Тільки де-не-де виднілися літні робітники.

Соколова вела своїх гостей далі. Вони перейшли в цех, де мали виготовляти серце літака — мотор. Тут ще тільки налагоджувалися складні виробничі процеси.

Зате в ливарному цеху можна було побачити роботу в повному розпалі. Ритмічно постукували формувальні машини. Рухалися довгі, закруглені стрічки конвейєрів з заформованими опоками. Сліпуче білою цівкою лився розтоплений метал з ковша у темне горло — литник форми.

Вони повернулися в кабінет Соколової тільки через три години. Завод справляв грандіозне враження. Соколова викликала головного інженера і разом з Крайнєвим і Валенсом почала виясняти строки можливості подачі перших креслень крейсера.

— Там буде багато несподіванок, — попередив Крайнєв.

— Я знаю це, — відповіла Соколова, — і саме тому дуже хотіла б, щоб на заводі для консультації був постійно присутній один з ваших кваліфікованих співробітників. Я хочу мати постійну консультацію. Адже це справа для нас цілком нова.

— Візьметесь, Марино Михайлівно? — обережно запитав Валенс.

Марина завагалася.