Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

Цього разу Понсе сам зачинився в кімнаті, залишивши іншим клопіт вести бесіди з отцями. Подорожні вирушили далі два дні потому, у чорній кареті, схожій на ті, що зустрічали їх у порту. Вона мала погані ресори, а правив нею кучер, котрому очевидно платили дуже мало, та який виміщав на пасажирах те незадоволення, яке не наважувався висловити господарям. Цей неотеса, здавалося, навмисно заїжджав на повній швидкості у всі вибої, і вони не раз опинялися, зніяковілі, на колінах один в одного. Побиті, незадоволені тим, що нічого не змогли побачити під час поїздки, через те, що думали лише, як втриматися на своїх місцях, троє емісарів серед ночі прибули до палацу де Сім’ян, де отці домовилися про нічліг.

Маркіз де Сім’ян, люб’язний гладкий шляхтич, який розмовляв з виразним провансальським акцентом, чекав їх лише через два дні. Стурбований цим непорозумінням, він зустрів їх у костюмі для полювання, зі зворушливою простотою. Він представив їм свою дружину та двох синів, які були дивовижно схожими на свою матір: довгі тонкі носи, чорне волосся, овальні обличчя. Було дуже приємно бачити, як цю стару та хворобливу жінку підтримують ці двоє сильних веселунів, які, здавалося, хотіли віддячити їй цією незупинною увагою за красу та юність, яку вона колись принесла їм у дар. Вони вечеряли дичиною на синьо-жовтій порцеляні з міста Мустьє:

— Дивіться, — весело казав господар, — це для того, щоб ви відчували себе як удома!

І він показав на турецький малюнок на дні великих круглих тарілок: там були маври, які гнали австрійців, читали Коран біля фонтану, гарцювали на конях.

— Вам дуже пощастило, — зауважив отець Плантен без тіні жарту, — що ви бачите їх тут лише на дні тарілки…

Наступного ранку Понсе попросив маркіза дозволити йому супроводжувати його на полюванні. Поїхали учотирьох, разом із його синами. Ліс стояв сповитий теплими серпанками, які осідали росою на золотому листі. Копита коней м’яко наступали на товстий шар прілі, вкритий шкарлупою каштанів. Крижаний вітер, який віяв з Альп, надавав гостроти вологому та запашному повітрю, в якому мішалися пахощі сосняку та ялівцевих заростей.

Повернулися вони вночі, стидаючись, що були досить немилосердними до мадам де Сім’ян, залишивши її саму обідати з такими сердитими сусідами по столу, як Флео та отець Плантен. Але були щасливі після полювання — ледь трималися на ногах і відчували тісний дружній зв’язок, що виникає між тими, хто разом пережив велику та безмовну насолоду.

Мисливці перевдягнулися та повечеряли самі, оскільки всі пішли вже спати. Понсе, який страждав здебільшого через думку про продовження наступного дня подорожі у цій чорній клітці з цими круками, попросив маркіза де Сім’яна бути ласкавим продати йому коня та збрую, аби їхати поруч з каретою, але на вільному повітрі.

— Як я вас розумію! — сказав маркіз. — Ви повернулися до Франції; її треба відчути, пройти пішки проти вітру. Я сам ніколи не вмів жити замкненим, тому мене й не побачиш при дворі. Любий друже, вам потрібен кінь: завтра вранці ви його матимете. Побережіть ваше золото. Бог дасть, повертаючись, ви повернете мені цього коня, або якогось іншого. Я завжди буду радий вам.

Потім вони вчотирьох посідали у великі крісла біля каміну, і мадам де Сім’ян попросила Жана-Батіста повідати їм щось про Абіссінію. Понсе вирішив розповісти, як абіссінці полюють на слона.

Ця розповідь мала великий успіх, і мадам де Сім’ян жваво вимагала від Понсе ще однієї. Зрештою, звіт про подорож до Абіссінії протримав їх без сну півночі, і, якщо б він сам не настояв на тому, щоб піти нарешті спати, вони б вислухували його спогади до самого світанку.

В успіху власних історій лікар побачив добрий знак. Того разу він розповідав про свою подорож уперше: цікавість, котру вона викликала, підбадьорювала його та народжувала оптимізм. «Якщо й король буде так налаштований, — подумав він собі, — мені не важко буде його вразити».

Наступного ранку Жан-Батіст лишив замок, сів на швидкого алезанського жеребця. По валенсійському шляху він їхав дрібною риссю поруч із каретою, на хитання якої дивитися тепер було значно легше. Небо мало лаково-синій та сірий кольори посуду Мустьє. «Хіба що турків тут немає», — подумав Понсе.