Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

і те, що можна було назвати її вихованням. А воно вважалося, ні більш, не менш, найвірнішим взірцем того, що в ті часи призначалося всім дівчатам. Дитиною вона була цілком доручена стриманому піклуванню гувернантки, чиєю єдиною турботою було стежити, щоб вона поводилася чемно в ті рідкі дні тижня, коли її приводили до матері. Потім вона поїхала до монастиря, і той монастир, в якому довелося їй зростати, не був, як деякі інші, відкритий світові завдяки особливостям пансіонерок: то був просто глухий сільський кут — ось куди її заховали. Єдиною надією, яку залишали цим дівчаткам-відлюдницям, було перейти якомога швидше до іншої залежності, а саме — залежності від чоловіків, яких вони не обирали. І, немов, щоб приготувати до життя у повній покорі законам світу, їх навчали витримки в носінні елегантних суконь, напханих цілими кошами кінського волосу та насаджених на залізні кола. Позбавлена в самотині каїрського будинку будь-якого оточення, з яким можна було б себе зіставити, вивірити за ним свій спосіб життя, Алікс дотримувалася цього способу лише через звичку, і цю звичку було зламано, як її підбори за одну ніч полювання, під час якої вона зрозуміла, що є природним, і, водночас, — що є нав’язаним її положенням у світі.

Під час першої подорожі коханого вона удавала, навіть брехала батькові, тому що ретельно приховувала своє кохання. Але це було вимушеним кроком, і повага, яку вона відчувала до батьків, лишалася недоторканою. Цього разу все змінилося. Певність, у якій вона перебувала щодо заборонених заходів, які застосував до неї батько, розпрямила в ній доти сильно стиснуту пружину бунту. Тепер не варто дотримуватися чесних правил бою: вона використає для свого захисту всю ту нехитру зброю, яку має, і навіть шукатиме іншу, та могутнішу.

Вона чекала, коли батько викличе її до себе.

Він покликав її до свого кабінету за два дні після від’їзду Понсе. Консул не мав жодних сумнівів щодо власної доньки. Егоїзм надто віддалив його від рідних, щоб він міг очікувати з їхнього боку ворожих, або хоча б несхожих з його власними почуттів. Як відомо, месьє де Майє не мав жодного відношення до витівки свого секретаря. Зрештою, саме інсинуації останнього та, головне, зухвалі вчинки Понсе змусили консула поговорити з донькою, аби застерегти її.

— Чи звернули ви увагу на того аптекаря, сіра Понсе? — спитав він її без жодної суворості, бо завжди розмовляв з донькою лагідно, що й переконувало його у власній батьківській любові.

— Ви самі, батьку, мені його представили, — спокійно відповіла Алікс.

Якщо він гадає, що куріпка злетить при першому ж кроці мисливця, подумала вона, то він помиляється.

— Він поїхав, і, сподіваюся, більше ми його не побачимо. Але, прошу вас, скажіть мені — бо я хотів би вжити деяких заходів у разі, якщо він схоче повернутися сюди — чи не потурбував він вас?

Алікс взялася рукою за складку чорно-блакитної сукні та провела нею по колінах, немов хотіла звільнити себе від збентеження. «До чого він удасться? — подумала вона. — Він хоче завадити йому повернутися… Тим гірше, якщо Король винагородить його, то він також зможе…»

— Ви вагаєтеся? — спитав консул.

— Я намагаюся згадати. Але, батьку, я абсолютно нічого не знаходжу. Я надто мало бачилася з цим чоловіком, і він завжди поводився найшляхетнішим чином.

«Він мені не вірить, — казала вона собі. — Він знає. Відмовлятися, відмовлятися й відмовлятися».

— Ви певні, що ніколи не припускали нічого двозначного, що могло б завести в оману грубе серце й дати йому підстави турбувати вашу цнотливість?

— Я, батьку? — спитала вона, широко відкривши сині очі.

Вона достатньо себе знала, щоб уявляти, до якої міри ці очі можуть бути схожими на гірські озера з чистою водою, і кожний міг подумати, що на їхньому дні, немов ті камінці, видно все, що було в неї на серці.

«Якщо він не знає, — подумала вона, — то побачить у сяянні моїх очей просту невинність. Якщо ж знає — лезо».

Месьє де Майє заспокоївся, підійшов до Алікс, узяв її руку в свою та погладив, як гладять маленьке звірятко.

— Звісно, — сказав він. — Мої питання надто брутальні. Але, бачте, я намагаюся захистити вас, а цей розумник тут обмовився кількома словами, і мені б не хотілося, щоб їх відлуння дійшло до ваших вух.

— Якими словами, батьку? — спитала вона, забираючи руку.

— Нічого особливого. Марення п’яниці. То є нікчемна людина, нажаль, як більшість отих авантюристів, що осідають у цій колонії. Ось чому я вас бережу, наскільки можливо, від жодних з ним зустрічей.

— Дякую вам, батько, — сказала Алікс, заспокоєна цим першим випробуванням та розсудивши, що прийшов час контрнаступу. — Завдяки вам, мою цнотливість ніколи ніщо не турбувало. Але прикро…

— Що таке?

— …що я тут сильно нудьгую…

— Я знаю, — промовив месьє де Майє.

Він відійшов від неї, потім різко повернувся та знов наблизився.

— Я не думав сповіщати вас так рано, але хай вже буде так, — додав він. — Отже, я потурбувався, щоб незабаром — так, геть незабаром, — ви припинили нудьгувати.

— Як це?

— Ви вийдете заміж.

Закохані легко втрачають голову. На мить їй здалося — батько збирається сповістити її, що Жан-Батіст…

— Новина хвилює вас, я розумію, — сказав консул. — Однак погодьтеся, вже час.

Алікс чемно присіла в реверансі, показуючи покору батьківській волі.

— Чи можу я дізнатися, кому ви мене віддаєте? — сумирно спитала вона.

— Декому, кого ви незабаром побачите. Я не кажу, що він приїздить з Франції з єдиною цією метою, але це майже так. Людина ця дуже шляхетна, і мені поручився в його чеснотах наш родич Поншартрен, чого вже немало.

Алікс знов зробила реверанс, і більше нічого не питала, що водночас і заспокоїло, і здивувало консула. Відмови він не боявся, оскільки був певний у своєму авторитеті. Але міг очікувати ниття, питань, цілої купи переживань, і все це, хоч і не створило б жодної перешкоди, було б докучливим ускладненням. «Серце дівчини завжди вважають більш складним, ніж воно є, — подумав він. — Але, якщо їх правильно виховувати, усе дуже просто». Месьє де Майє на мить розчулився, дивлячись на Алікс — цей досконалий витвір порядку та родини.

— Батьку, — сказала вона, — я буду чекати зустрічі з тим, про кого ви мене сповістили, і я не маю жодних сумнівів, що визнаю усі ті якості, які ви мені щойно так переконливо відрекомендували.

Месьє де Майє ніжно усміхнувся.

— У всякому разі, — продовжувала дівчина, — я припускаю, що весілля призначено не на завтра, і, до тих пір, я хотіла б, щоб ви