Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

 Вік знайшов мене набагато швидше, ніж я очікувала.  

 Коли втомлена повернулася з Сеула додому, і не підозрювала, що там на мене чекає «гість».  

 Спочатку, я думала, що до мене в будинок пробрався злодій. До жаху злякалася, побачивши чийсь силует у сутінках, що панували у вітальні. Хтось сидів в одному з крісел.  

- Усе гаразд? - запитав знайомий голос.  

 Низький, глибокий оксамитовий голос.   

 Я намацала поспіхом вимикач. Вітальня заповнилася світлом, і я побачила Віка, який сидів у кріслі.  

- Як ти тут опинився? - запитала, намагаючись вгамувати перелякане серце, яке мало не вистрибнуло з грудей.   

- Це не важливо. Вибач, що налякав. Не хотів чекати зовні.   

- Як ти дізнався, де я живу? Джи Мін розповів?  

 Вік посміхнувся.  

- Він не хотів розповідати навіть, хто ти. А де тебе шукати, й поготів.   

 Його відповідь мене насторожила і здивувала.   

- Як же ти мене знайшов?  

- Мей зглянулася.   

- Мей?  

- Він, мабуть, не знайомив вас один з одним. Мей у певному сенсі наша сестра. Вона бачила тебе в торговому центрі.  Ти назвала своє ім'я. Але, навіть знаючи ім'я, тебе було знайти не так і просто.   

- М-м, - багатозначно протягнула я, залишаючись на місці.  

 Мабуть, усе ще не відійшла від переляку. Я не могла розслабитися, немов мені загрожувала небезпека.    

- Не бійся, - промовив Вік, піднімаючись із крісла. - Я зараз піду. Я приніс квиток на літак. Виліт завтра нічним рейсом. У тебе є ще доба.   

 Вік підійшов до чайного столика і поклав на нього довгастий квиток на літак.  

- Я чекатиму на тебе в аеропорту.   

 Він підійшов до мене. Його погляд, спрямований на мене, приковував до себе і проймав до тремтіння. Вік злегка схилився до мене і прошепотів:  

- Сподіваюся, ти прийдеш. Прошу тебе.  

 Вік пішов. Я продовжувала стояти біля входу у вітальню. Моє серце заспокоювалося, але на душі було якось тривожно. Важко навіть зробити вдих. Щось стискалося всередині, і ковток повітря не допомагав прогнати це неприємне відчуття.   

 Я дивилася на квиток. Усе так просто? Так швидко можна все перекреслити й поїхати.   

 Квиток в один кінець? Чому? Вік нічого не пояснив. Він обіцяв розповісти правду, коли дам відповідь, коли вирішу поїхати з ним. Я могла дати відповідь сьогодні, зараз, але хлопець швидко пішов.  

 Я кинулася на вулицю, але, звичайно ж, нікого вже не побачила. Добігши до дороги, не наздогнала його. Озираючись на всі боки, розуміла, що не було сенсу бігати містом. Я не знайду Віка. Повернулася додому.   

 Усе думала, чому це для мене «квиток в один кінець». Що може статися? Чому не зможу повернутися? Я залишуся з Міном. Але що, якщо він не захоче бачити мене?  Чи правда, що сім'я, яку він тепер вважає СВОЄЮ сім'єю, не пов'язана з криміналом?   

 У мене в голові було багато запитань, які мені нікому поставити. Сама я не могла знайти на них відповіді. Щоб отримати їх, мені потрібно відшукати Міна. Я вірила йому, коли він говорив, що намагається жити як звичайна людина, не завдаючи людям шкоди, і що не пов'язаний з бандитами і криміналом. Тоді я вірила йому.  

 Але, що означає: намагався жити як звичайна людина? Не завдаючи людям шкоди? Жити як проста людина - це бажання заховати свою справжню натуру або становище. Як ще він міг жити? Чому Мін говорив, що хотів бути звичайною людиною?  

 Я втомлено зітхнула. Лише терзаю себе даремно. Від того, що думаю про це, нічого не зміниться. Я повинна побачити Джи Міна. Завтра Вік розповість мені, що з Міном не так, у чому хлопець не зміг мені зізнатися.   

 Окинувши поглядом вітальню, зрозуміла, що це не мій дім у прямому і переносному сенсі. Я знімаю його. Усі меблі в цьому будинку належать моєму орендодавцю. Якщо так подумати, у мене зовсім мало речей. Майже все, що у мене було, я продала і віддала, коли їхала з Сеула. Я забрала із собою тільки одяг, книжки, деякі цінні речі, ноутбук, телефон, навушники.   

 Повна рішучості, почала збирати в рюкзак те, що мені може стати в пригоді в поїздці.   

 Я маю зрозуміти, що відбувається з Джи Міном. Можливо, сама доля привела до мене Віка. Він хоче допомогти. Не знаю, чому він спочатку думав, що я можу бути небезпечною для їхньої сім'ї, але зараз хоче, щоб ми з Джи Міном зустрілися. Можливо, вже післязавтра я побачу Міна.   

 Якось хвилююче і тривожно стало на душі. Невже це дійсно станеться? Я нікуди його більше не відпущу.  

 Довго не могла заснути, згадуючи наші з Міном шкільні роки, і те, як одного разу втратила його. Адже я так боялася цього тоді. Думала про те, як, стільки років потому, випадково зустріла його в Празі. Це доля. Отже, нам судилося знову зустрітися. І зараз мене знайшов Вік. Небеса знову дарують нам із Джи Міном шанс бути разом. Я повинна цю можливість використати. Якщо упущу, другої спроби може й не бути. А якщо й буде, скільки ще чекати: десять, п'ятнадцять років? Джи Мін хотів, щоб я стала більш дорослою, але куди вже дорослішою? Наш час минає. Ми так до самої старості можемо знаходити і втрачати одне одного.