Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

Вони йшли прямо коридором до інших сходів і, занурені у власні думки, не помічали ні біганини школярів, ні їхніх диких криків. Усе відбувалося на автоматі, а потім час зупинився.

Їм назустріч з-за повороту вийшли Микола Володимирович із дружиною. Розслабленою ходою, ледь торкаючись долонями. Вони наближалися, а світ навколо сповільнювався. Павук нарешті подивився в очі людині, яку так довго шукав. Той, через кого все життя руйнувалося. Не тільки його. Життя всього міста. Так жадібно й люто він впивався в нього очима, і нізащо не дозволяв собі просто кліпнути. Дивитися, знати, але нічого не робити викликало якусь насолоду.

Менгеле, своєю чергою, відчував щось подібне. Підтримував зоровий контакт, розуміючи, що в ці очі він може дивитися вічно. З ненавистю, злістю, агресією. Життя не вистачить, щоб поглядом сказати все, але цих секунд достатньо, щоб запам'ятати очі цієї людини назавжди. Кожну деталь він зміг би описати навіть через роки. Вони розійшлися в різні боки, а погляди, що переслідували, залишилися.

Ольга бачила, як вони дивилися одне на одного, якби була можливість спалювати очима, згоріли б обидва в перші секунди. Зіткнення двох ворогів вона пам'ятатиме дуже довго. Обидва в костюмах, з діловитим виглядом. Різниця лише в тому, що її чоловік мав надто ідеальний вигляд, наче воскова фігура, з волоссям, укладеним у певному порядку. А Микола виглядав як звичайна людина. У нього навіть шкіра тепліша – вона досі пам'ятала це відчуття, попри те, що не торкалася до нього вже вісімнадцять років. 

На сходах Ольга повернула голову до чоловіка. Маніакальна ненависть змінилася звичною байдужістю. Але щось у цій ситуації не давало їй спокою. Не міг же він про все здогадуватися?

– Знаєш його?

– А хто його не знає? – відповів він з огидою. – Важлива шишка в місті. Тільки мене це не зупинить. Через нього загинула моя дитина. Прийде день, коли він почне розуміти мене. По-справжньому. Запам'ятай, він буде на моєму місці.