Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

Всеросійський перепис 1897 р. враховував населення в містах Придунайських земель за мовною ознакою. Україномовних жителів у містах нараховувалось від 37 % (в Ізмаїлі) до 53,7 % (в Аккермані) від усіх жителів, росіян — від 20,2 % (в Аккермані) до 35 % (в Ізмаїлі). Більшість (83,3 %) становили уродженці Аккерманського й Ізмаїльського повітів. Віковий склад господарів свідчить, що більшість (77 %) належала до працездатної, активної у соціально-господарському плані групи від 21 до 50 років.

Українське населення проживало в усіх придунайських містах — Аккерман, Ізмаїл, Кілія, Рені. Порівняно з іншими національними групами, тут вони становили найбільшу етнічну групу — 42,5 %. Це становило 63,5 % від чисельності українського населення в усіх інших містах Бессарабїї. Росіян у придунайських містах було 22,8 %, що становило 23,6 % від чисельності російського населення в усіх інших містах Бессарабії.

Південна Україна у революційні роки

Революційні події 1917—1920 рр. на півдні України

Північне Причорномор’я та Приазов’я вирізнялися соціально-економічними, військово-політичними та мовно-культурними особливостями, котрі значною мірою впливали на революційні трансформації, та тими комбінаціями вертикальних й горизонтальних зв’язків, що формували модель суспільних відносин на наступні роки. Південь України характеризувався доволі високим рівнем економічного розвитку, значною питомою вагою здебільшого обрусілого міського населення та особливо заможного селянства. Наявність Чорноморського флоту та близькість до театру військових дій на Румунському фронті сприяли накопиченню в тилу російського війська значної частини військовослужбовців, а найбільший гарнізон чисельністю 50 тис. осіб розташовувався в Одесі.

Руйнування імперських форм державного управління відбувалося не лише на рівні центральної влади, але й на місцях. Вже у перші дні березня 1917 р. при міській думі Одеси виник громадський комітет на чолі з М. Брайкевичем, що був утворений із представників Всеросійської земської спілки, Всеросійської спілки міст, Військово-промислового комітету, ряду партій та організацій. Делегував своїх представників до комітету й виконавчий комітет ради робітничих депутатів. Громадський комітет трактував себе як колективний орган контролю за роботою органів самоврядування, висловив недовіру міській управі й думі та забажав взяти управління містом у свої руки через систему комісарів.

Нові керівники самоврядних інституцій не забарилися й з першими кадровими змінами, оскільки старий контингент чиновників не викликав довіри. На підставі чуток про підготовку контрреволюційних заходів були заарештовані міський голова Одеси Б. Пелікан, його заступник Мечников, член управи Альбранд і начальник в’язниці Перелєшин. Втім, громадський комітет сприймався частиною місцевого політикуму як явище випадкове.

У Миколаєві схожа структура називалася комітетом громадської безпеки. У його складі, крім гласних міської думи, були представники військових частин, партій, громадських організацій. Незабаром були створені громадський комітет з охорони спокою і порядку в Херсоні, комітети громадської безпеки у Вознесенську, Балті, Скадовську, Очакові, Бериславі, Голті, Березівці. Повністю втратила свій вплив міська дума Бердянська. Натомість влада перейшла до громадського комітету, який опікувався усіма цивільними і адміністративними справами у місті. Мелітопольський комітет був утворений шляхом рішучих дій членів Військово-промислового комітету і ради робітничих депутатів. Вони усунули колишню цензову виборну владу від виконання своїх обов’язків й оголосили, що аж до Установчих зборів будуть утримувати владні повноваження у своїх руках.

Необхідність оновлення місцевого самоврядування виявилася очевидною, щойно розпочалася революція, тому терміново відбулися кардинальні зміни виборчого законодавства. 22 квітня під час відкриття з’їзду губернських комісарів, скликаного у Петрограді, прем’єр-міністр Росії Г. Львов повідомив присутнім, що Тимчасовий уряд розробив закони про реформу міського виборчого права, який суттєво демократизував самоврядні органи влади, а вже 16 липня світ побачило Положення про діяльність міських дум на основі нового закону. Вибори до міських дум Південної України відбулися протягом липня—серпня 1917 р. і продемонстрували домінування російських, єврейських та українських соціалістичних партій. У Херсоні гласних обирали 30 липня, а участь у змаганнях за мандати взяли 11 партій і блоків. У Миколаєві очевидну перевагу здобули російські есери на чолі з В. Костенком, який став міським головою. Схожою виявилася ситуація і в Одесі, де жоден із гласних колишньої цензової думи не потрапив до щойно обраного муніципалітету, натомість явну перевагу дістали російські есери, здобувши понад 60 мандатів. За підсумками виборів вперше до думи увійшли депутати від українського соціалістичного блоку, який посів 5-е місце у виборчих перегонах.

Падіння царизму і створення Центральної Ради, оголошення про подальшу демократизацію суспільно-політичного життя на теренах колишньої імперії, пропагування уявлення про перспективи революційних змін стали поштовхом у справі пожвавлення українського національного руху усією Південною Україною. В Одесі одним із осередків, навколо яких гуртувалася українська громада на початку 1917 р., залишалося товариство «Українська хата», але головна ініціатива щодо формування вимог політичного характеру та участі у підготовці революційного оновлення системи державної влади належала Українському керівничому комітету Одеси (УКК), створеному 4 березня 1917 р. лідерами національного руху причорноморського міста ще з дореволюційного періоду С. Шелухиним, В. Чехівським, І. Луценком та іншими (вони й становили управлінське ядро в організації).

З огляду на часовий збіг формування комітету та утворення Центральної Ради у Києві, можна зробити висновок, що появу УКК слід розглядати як миттєву реакцію політично активної частини української спільноти Одеси на падіння царату. У своєму зверненні до населення УКК закликав усіх громадян підтримати Тимчасовий уряд і запевнив, що «новий лад несе всім народам і нашій Україні волю й свободу, касуючи всяке поневолення».

Протягом першого місяця свого існування УКК організував в Одесі низку віче, перше з яких відбулося 7 березня. Затверджені на них резолюції фіксували вимоги, суголосні з політичною доктриною, сформованою теоретиками Української національної революції. Головними тезами були заклики до проголошення автономії України на федеративних засадах, республіканська форма правління, необхідність скликання губернського національного з’їзду тощо. Нарівні з УКК важливу роль у розгортанні державотворчих процесів відіграла Одеська українська військова рада, створена у квітні 1917 року. Її організатором та безальтернативним лідером став відомий у місті громадський діяч, лікар-гомеопат І. Луценко, який поряд зі своїми однодумцями доклав чимало зусиль для українізації російського війська, формування гайдамацьких підрозділів, створення молодіжної організації «Одеська Січ», одним з активістів якої став відомий у майбутньому ідеолог українського націоналізму Ю. Липа.

З різною кореляцією у часі схожі тенденції ми бачимо в інших куточках Північного Причорномор’я. У Херсоні українська громада теж гуртувалася навколо «Української хати», створеної 25 березня 1917 р., яка вже у квітні налічувала 291 особу. Головою ради товариства став М. Чернявський, а з-поміж заходів