Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

У Миколаєві прикметною ознакою було відчутне бракування керівних кадрів. Зусиллями лише декількох осіб на початку березня 1917 р. вдалося влаштувати мітинг для української громади міста, після чого до місцевої «Просвіти» зголосилася долучитися більшість людей, і вже 27 березня вони створили Український організаційний комітет на чолі з Б. Брояківським. Його сформували переважно активісти «Просвіти», де й засідав комітет, українських гуртків на заводах, ротах, військових кораблях тощо. Вони зазвичай читали доповіді про автономію України для військових, що перебували у лазаретах і казармах, але їхня агітація натрапляла на більш жваву контрагітацію російських політичних сил, тому не мала потрібного ефекту. 16 червня 1917 р. вказану організацію було перейменовано за одеським взірцем на Керівничий комітет, а головою обрали К. Баранівського.

Виголошені на одеському віче тези про необхідність провести український національний з’їзд у межах Херсонської губернії було реалізовано за декілька місяців, коли в Одесі протягом 28 червня — 1 липня працював згаданий форум. Він затвердив повноваження створеної ще у квітні 1917 р. Херсонської української губернської ради на чолі з В. Чехівським як репрезентанта української громади краю і визначив головні напрями подальшої роботи.

Організаційні заходи у формі мітингів були характерними і для мешканців Північного Приазов’я. Мелітопольська українська громада гуртувалася навколо директора та вчителя комерційного училища І. Бакуменка й К. Залізняка та театральної групи Глазуненка, які виступали з полум’яними промовами, закликаючи підтримати гасло автономії України. Натомість у Бердянську панували «просвітянські» тенденції, оскільки місцева «Просвіта» чисельністю близько 50 осіб на чолі з Ю. Тищенком стала головним репрезентантом українського населення міста. Рубіжною подією в консолідації національних товариств Таврії став ІІ-й губернський з’їзд українських організацій краю, котрий відбувся 27—29 серпня 1917 р. у Мелітополі. Його делегати сформували загальногубернську структуру на чолі з О. Андрієвським, а з-поміж прийнятих постанов окремо виділявся протест проти поділу України, що містив також вимогу про те, щоб Таврійська губернія увійшла до складу автономної України.

Нарівні з подіями національної революції на теренах Північного Причорномор’я спостерігалися елементи революції соціальної, яка в ментальних установках українського селянина тісно пов’язувалася з вирішенням державотворчих завдань. Одним із яскравих доказів вказаної тези стали постанови віче Ольвіополя, Богополя, Голти, скликаних у травні 1917 р. за участі близько 15 тис. осіб. У прикінцевій резолюції говорилося, що «Україна мусить мати широку національно-територіальну автономію у федеративній демократичній Республіці Російській; земля належить хліборобам і земельна справа остаточно вирішується українським сеймом».

Варто відзначити, що в південноукраїнському селі протягом тривалого часу значним впливом користувалися загальноросійські партії, насамперед есери, котрі здійснювали активну агітаційну роботу, спираючись на підтримку таких центрів, як Одеса й Миколаїв. Вони проповідували тезу, що для отримання «землі і волі» ніякої України не потрібно. Утім, така масована ідеологічна атака на зденаціоналізованого селянина не завжди давала очікуваний результат, оскільки, як стверджував один із невідомих дописувачів часопису «Народна воля», народна «<...> стихія ж говорить про щось своє, рідне, що треба, мабуть, оту Україну».

Безпосередній зв’язок національного і соціального простежувався й на прикладі мешканців Північної Таврії. Так, Павлівська волосна громада Мелітопольського повіту, віддаючи наказ своїм делегатам на повітовий з’їзд, що мав відбутися 30 червня 1917 р., висловлювала такі думки: «<...> Земля має бути у власності Українського земельного фонду, як кажуть українські соціалісти-революціонери. Крім того, наказуємо требовать, щоб Таврійська губернія була приєднана до України як маюча із населення українців, визнаючи Український Генеральний Секретаріат і Українську Центральну Раду».

Падіння Тимчасового уряду та загострення боротьби за владу в Києві наприкінці жовтня 1917 р. оприявнили потребу рефлексувати на нові загрози, що цього разу йшли від більшовицьких організацій, які нерідко асоціювалися з маргінальними прошарками суспільства. Реакцією на державний переворот у Петрограді стало створення у південноукраїнському регіоні низки революційних комітетів різного рівня підпорядкованості та структурованості, кожен з яких формувався на коаліційній основі з представників лівих й лівоцентристських партій, громадських організацій та представників місцевого самоврядування. Найбільш дієздатні з них існували під егідою Центральної Ради, а київська влада дедалі частіше стала виступати єдиною альтернативою на шляху поширення «червоної загрози». Після встановлення контролю Генерального секретаріату над штабом Одеської військової округи і подальшого проголошення УНР в межах 9 губерній, яке супроводжувалося військовими парадами у найбільших містах регіону, найближче майбутнє Херсонщини і Таврії тісно пов’язувалося з автономною Україною.

Карколомні політичні зміни, що відбувалися протягом жовтня—листопада 1917 р. посилили увагу місцевого істеблішменту не лише до проблеми кордонів Української республіки, а й до можливих мовно-культурних наслідків, які в рефлексії російської демократії дістали назву «насильницької українізації». Зокрема, 27 жовтня виступаючи на об’єднаному засіданні революційних організацій Одеси, В. Чехівський, щоб заспокоїти незадоволених, твердив, що українська влада не робитиме радикальних кроків. Але такий хід подій у свідомості значної частини місцевих політичних й культурних мезоеліт не вмонтовувався у звичну схему національно-культурних й ментальних маркерів, закріплених за імперської епохи. Тому більшість лідерів російських партійних осередків, гласних дум, публічно визнаючи право народів на самовизначення, de facto залишались у більш комфортному інтелектуальному дискурсі, a de jure не бажали опинитися під юрисдикцією Києва, оскільки побоювались найнеприємнішої, на їхню думку, справи — насильницької українізації, під якою розуміли усі можливі аспекти — політичні, культурно-освітні, мовні тощо.

Разом з тим під час вибору між двома альтернативними проектами — УНР або радянська Росія — значна частина населення схиляла шальки терезів у бік Києва. Не дивно, що протягом листопада — грудня 1917 р. юрисдикцію УНР публічно визнали міські думи Миколаєва, Тирасполя, Бердянська, а латентно інші органи місцевого самоврядування. Останні воліли уникати офіційного визнання державної правомочності України, декларуючи збереження вірності ідеї скликання Всеросійських Установчих зборів як найголовнішого інструменту вирішення політичної долі російського соціуму. У практичній площині підпорядкування дум Генеральному секретаріату відбувалося шляхом підготовки проведення виборів до Українських Установчих зборів, що стало своєрідним каталізатором лояльності щодо УНР та подекуди намаганням здобути особливий статус, що насамперед було притаманне для муніципалітету Одеси. Найбільший мегаполіс українського Причорномор’я отримав наприкінці грудня 1917 р. принципову згоду уряду УНР надати йому права «вільного міста», але більшовицьке збройне повстання 14—17 січня 1918 р. не дало змогу реалізувати його в практичній площині.

У північній частині Таврійської губернії після проголошення УНР постало питання про приєднання до неї трьох повітів — Мелітопольського, Бердянського та Дніпровського. Частина місцевих політичних, громадських та владних інституцій заперечувала можливість поділу губернії на дві частини з відмінною юрисдикцією, вважаючи претензії Києва на вказані адміністративно-територіальні утворення сумнівними, а дії Центральної Ради — узурпацією влади.