Читати книгу - "Морфій"

ряду й аплодуватиме йому, а на інших кріслах сидітимуть інші жінки з мокрими очима і будуть обдумувати свої інтриги, як би то відібрати в тієї застиглої Гелі такого видатного героя. І вони передаватимуть йому цидулки, а він, герой, навіть їх не читатиме, а поїде з Гелею блискучим б’юїком, скажімо, на бенкет до «Адрії», на бенкет, присвячений йому, а будуть там, скажімо, пан президент і перша леді. І, скажімо, його зроблять міністром. Міністр Константи Віллеманн, з огляду на воєнні заслуги, надзвичайну гідність та відвагу, перший син вітчизни. Перший?

Тож вона знає, вона повинна знати. І вона зрозуміє, повинна зрозуміти, що я прийшов з німцями, бо не міг інакше, то для правдоподібності, і так, шановні панове, я пам’ятаю ту страшну хвилину, коли він прийшов до нашої квартири з двома німецькими вояками, мій батько нічого не знав, я боялася, щоб у нього з нервів не було нападу, але ж я навіть батькові не могла розповісти, і то був, шановні панове, такий стрес, коли він із німецькими вояками прийшов до нашої оселі на Підваллі, але я знала, увесь час точно знала, тому все тоді владнала. Я знала.

— Забирайся! — кричить Геля, Юрчик плаче.

Її крик виштовхує тебе з передпокою. І плач Юрчика. Але ти борешся.

— Я тільки Юрця хотів побачити… — тихенько скімлиш.

А вона ставить малюка на підлогу і зачиняє за ним двері, зачиняє їх за собою і йде до тебе, не боїться жандармів, а чи знає? У її очах ти бачиш тільки лють, лють матері та лють польки, вона не підморгує тобі змовницьки, не шепоче на вухо слова розуміння, о ні, вона відпихає тебе з великою силою, Геля, можливо, навіть сильніша, ніж ти, її, зрештою, хотів різьбити Торак, її богатирські передпліччя плавчині, м’язи достоту як у чоловіка, обидві руки, ніби бампери поїзда, б’ють тебе в груди, і ти летиш назад. І ти вже знаєш, що далі буде найстрашніший наслідок тої відваги, якою повниться твоя Геля.

Жандарм, той старший, робить жест рукою. Зрештою, це його обов’язок, він твій пес, він повинен захищати свого господаря, тому карабін нагло мертвим багажем зависає в лівій руці, а правою жандарм робить вельми широкий жест, широкий, але зрозумілий, ніби показує квартиру гостям, bitte, und hier haben wir den Salon[131], і тильний бік долоні вдаряє твою сильну Гелю в лице, у праву щоку, вдаряє наче мимохідь, а Геля завертає, ніби в піруеті, ніби хтось узяв її двома велетенськими пальцями за голову і закрутив нею, як Юрчик іноді любить крутитися боком, так голова тягне за собою хребет, хребет тягне таз, і в тому піруеті, зоставляючи в повітрі та на стіні слід крові з розбитої губи, Геля падає.

І тієї ж миті ви обоє рушаєте до жандарма, котрий ударив Гелю, обоє, ти і старий Пешковський. Молодший жандарм топчеться на місці, а я на вас дивлюся, на всіх, згори, возношуся над вами, я.

Пешковський перший опиняється біля жандарма, але жандарм — то не ти, а коли впала Геля, приклад карабіна повернувся в праву руку, і з Пешковським жандарм поводиться вже не так елегантно, як із Гелею, Пешковського жандарм пригощає прикладом. Короткою дугою з-над стегна, оперезаного поясом і сповитого плащем, з-над стегна жандарма, по висхідній дузі приклад ударяє Пешковського в щелепу.

Євгенічна нижня щелепа затиснута в тій самій гримасі люті, яка примружила познанські очі, тій самій, котра викрила скорочення великих виличних м’язів та м’язів, що рухають верхньою губою, оголюючи затиснуті зуби Пешковського. 1

Крізь ті стиснуті зуби енергія удару перейшла вище, роздробивши два кутні зуби і погнувши один золотий, перейшла вище і струснула його мозком, і впав Пешковський біля своєї гігієнічної доньки, впав на бордову доріжку, що нею застелено елегантні дошки дубового паркету, впав Пешковський непритомний, впав без провини і злості, впав із батьківської любові, впав Пешковський, сповнивши те, про що завжди мріяв, пожавши навіть те, чого не сіяв, упав Пешковський непритомний від руки німця, і вже не треба їх розбороняти, бо суперечку вирішено, Пешковського переможено, а Геля лежить і плаче, а Константи вже біжить до неї, хоч то через нього сталося все те, що мусило статися.

А я дивлюсь на вас і свою баладу мугикаю де-не-де, моє існування бліде, моє існування благе, моє існування вічне і до вашого недотичне, я над вами і у вас, я зла, я люта, люта, з кров’ю на нерозбитих губах, із кров’ю на руках, я без вини і сорому, без любові та тепла, дивлюся і все бачу, а ви бачите не все, хоч і дивитесь так пильно, а все ж не бачите, а я бачу скорочення м’язів і твоє безславне задивування бачу, Костоньку, я бачу здивування Константи і скорочення м’язів на лиці Пешковського і відчуваю його мізки краще, ніж він сам їх відчуває, то страшно знати, що є мозок, правда, Костоньку, то навіть страшніше, ніж знати, що є залози, які одним приском своєї страшної трутизни можуть обернути тебе на дикого звіра, затруять твою людськість, і ти побіжиш, як пес до суки, як пес кинешся до горла, коли очі тобі заступить червона мла дикості і ти кинешся копати землю, ніби хробак, ніби кріт, ніби черв, коли очі тобі заступить червона мла сорому і ти заричиш і захарчиш, як ричить і харчить куду в щелепах лева, коли очі тобі заступить біла мла страху, тоді ти розтулиш вуста широко-широко, широко-широко розплющиш очі, та, може, саме тоді ти є людиною, Костоньку, коли, ніби пес на суку, біжиш до своєї Саломеї, коли ти весь є своїм настовбурченим міжніжжям і все, чого ти хочеш, — то її міжніжжя, ніби й немає світу. Не може, не може, Константи, я знаю: я не маю залоз ані мозку ані тіла ані душі нічого немає немає мене, тож я знаю, Костоньку, я знаю, що тоді ти людина, ти вийняв око товстому Тумановичу, бо інакше не міг, бо мало бути око і мав бути його звіриний рик, але власне людський, бо в цьому ти направду є собою, Константи, ти і подібні до тебе, у ваших тілах.

Молодший жандарм стримує мене, його міцні німецькі руки обіймають мене, ніби лещата, обіймають мене разом із моїми руками, молодший жандарм кричить, за дверима виє Юрчик.

— Мамо, мамо, мамо, мамо! — кричить, наляканий.

Старший жандарм — то суцільна погорда. Гордує мною. Не гордує