Читати книгу - "Сирітка для Ректора, або таємниці Академії Магії, Леся Нічна"

— Що ви маєте на увазі? — обережно запитала я, стоячи навпроти ректора й намагаючись зрозуміти, чому всередині мене замість звичного холоднокров’я (а воно коли-небудь було?) — табун дуже схвильованих єдинорогів.

— Коли я казав, що буду змушений відрахувати вас, — це була чиста правда, — Райан почав обережно, ніби промацував ґрунт під ногами, перш ніж ступити.

Або ж перевіряв міцність моєї нервової системи. Я внутрішньо хмикнула. Та це ж і їжакові зрозуміло — ще б я повірила, що великий і страшний ректор академії раптом узявся відраховувати сиріт пачками, як у тому нещасному слуху. Без вагомої причини. Хоча, чесно кажучи, спочатку я саме так і подумала. Нас же образити — це вам не зілля зварити.

— А от коли хтось пустив чутки, що я відраховую адептів-сиріт, — це вже, безперечно, було очорненням репутації нашої славної академії, а ніяк не правдою, — додав він уже похмуро, набагато серйозніше.

Я здивовано підняла брови, намагаючись не виглядати надто враженою, хоча, певно, очі в мене вже вилізли на лоб. Не може бути! Та саме ці дурнуваті чутки й втягнули мене у весь цей вир подій! Я ж саме через них не спала ночами й ледь не посивіла у свої нещасні вісімнадцять!

А потім ще й на коліна йому впала… ну, одним словом, нагородила я пригод на свою чарівну голову.

— Не може бути… — пробурмотіла я, не в змозі приховати подиву. Бо вперше ми говорили про це настільки відкрито.

— Ще й як може. Я не стану відраховувати людину, навіть якщо в неї завал по профільних дисциплінах, — ректор перевів погляд на мене, затримавшись на мить, а тоді знову втупився десь у ніч за вікном. — У всіх свої обставини. А ми, адміністрація, зобов’язані зважати на деталі.

Ага… деталі. Це він про мою невдалу дружбу з нежиттю чи про постійні вибухи лабораторії алхімії? Хоча, вибухи — то вже справа Василини. Я в цьому профан.

— А коли говорили, що саме ви приймете в мене всі предмети, то це… — я зробила кілька красномовних пасів руками, зображаючи щось середнє між магічним ритуалом і пантомімою «ну ви ж самі це казали».

Ректор усміхнувся кутиками вуст і неохоче зізнався:

— Це правда. Але… деякі обставини завадили мені це зробити. До того ж, решті вашої групи теж не завадив шанс на перескладання.

Він скривився, певно згадавши ту «решту групи». Я теж невільно хмикнула. Перездачі в нас більше скидалися на гладіаторські бої, де виживав не найсильніший, а той, у кого міцніші нерви й якісніші шпаргалки.

— Деякі обставини? — одразу вчепилася я за його слова, інтуїтивно відчуваючи, що там криється щось цікаве.

— О, авжеж… — ректор повернув до мене голову й подивився вже зовсім іншим поглядом.

Тим самим… ну, ви знаєте… дуже-дуже спокусливим. Від якого внизу живота починали не просто порхати, а влаштовувати цілі фестивалі ті самі кляті метелики, що тільки й чекали приводу.

Та я ж зараз розтану, як желе на сонці!

— Ви засмутились, що саме я не приймав ваші іспити особисто? — з очевидною хитринкою поцікавився він. — Наступного разу, адептко, я відклав би всі справи, аби ми з вами… розібралися з кожною дисципліною.

Голос його став таким… низьким і хриплуватим. І, звісно, я одразу почервоніла, як стиглий помідор на грядці під прямим сонечком.

А ми точно говорили про перескладання, а не про щось значно… цікавіше?!

— Наступного разу не буде! — поспішно запевнила я, випрямляючись і намагаючись зберегти рештки гордості, якої з кожною хвилиною залишалося дедалі менше.

Як і робочих звивин.

— Хочете посперечатися? — тут же простягнув долоню Райан, пропонуючи скріпити «угоду».

Я з підозрою подивилася на його руку.

— Ага, зараз… — обурено буркнула я. — Тільки чесна боротьба!

— Безперечно, — урочисто пообіцяв ректор, дивлячись на мене найбільш чесними очима у світі. — Подивіться на мене — я ж сама чесність.

— Нікому буде ту чесність потім розбити, — пробурмотіла я.

— Знайду, — невимушено відповів він.

І знову ця його посмішка. Така відкрита, роззброююча, від якої в мене мимоволі тремтіли коліна. Я ніколи раніше не бачила, щоб наш зазвичай суворий і недоступний ректор усміхався настільки щиро й невимушено. І саме це мене насторожувало. Бо змушувало моє серце калатати вдвічі швидше.

— І все ж… вас довго не було… — пробурмотіла я, несподівано навіть для себе самої трохи ніяковіючи й опустивши погляд у чашку з майже холодним вже какао.

І знову подивилась на нього.

— О, ви за мною скучили? — тут же схилив голову набік Райан, ледь стримуючи єхидну посмішку.

Я тут же спалахнула й швидко відвела погляд, роздивляючись візерунки на чашці так, ніби вони були найважливішим у світі.

— Ви ухиляєтесь від відповіді, — вперто буркнула я, не підіймаючи очей.

— Ви теж, — парирував він з легкістю досвідченого дуелянта.

Я різко підвела голову — і наші погляди зустрілися. Він дивився спокійно й упевнено, а я… я намагалася не згоріти від чергової хвилі сорому.

От же впертий чоловік! Хоча, правду кажучи, я теж не з простих. Та от зараз мені було якось байдуже, хто з нас упертіший або правіший. Хотілося просто дивитись йому в очі й знати, що звідси я, схоже, вже не піду. Принаймні — не сьогодні.

— Ну й хто кого чи хто з ким переупреться? — хитро примружилась я.

— Я можу це робити нескінченно довго, — серйозно сказав Райан, нахиляючись трохи ближче. — А ви?

— Я… е-е-е… — розгублено почала я, відчуваючи, як з кожною секундою відстань між нами скорочується. — Гадаю, що… теж.

— Тоді, можливо, нам варто знайти інше рішення для цієї суперечки? — запропонував він, знижуючи голос до спокусливого шепоту.

Якщо вам не важко, то відстежуйте мене, будь ласка!