Читати книгу - "Крадійка книжок"

Повітря було гострим і плоским, як Watschen злісної вчительки або черниці. Єдиним звуком, що лунав на Мюнхенській вулиці, були її черевики.

Коли вона минула міст, з-за хмар вже почали проглядати відголоски сонця.

На вулиці Ґранде, 8 Лізель піднялася східцями, поклала тарілку під дверима і постукала. Поки двері відчинились, вона вже зайшла за ріг. Дівчинка не озиралась, але знала, що якби озирнулась, то знову зустріла б на сходах братика, з цілим коліном. І навіть почула б його голос:

— Оце вже краще, Лізель.

З неабияким смутком вона усвідомила, що її братику завжди буде шість. Ця думка сяйнула, і Лізель постаралася усміхнутись.

Вона затрималась біля річки, на мості, де, бувало, стояв і зазирав у воду її тато.

Лізель сміялася, сміялася, а коли відпустила все, що ховалося всередині, повернулась додому і братик більше ніколи не приходив у її сни. Їй ще не раз бракуватиме його, але вона ніколи не сумуватиме за мертвими очима, що втупилися в підлогу, чи поривом кашлю, що його вбив.

Тієї ночі крадійка книжок лежала в ліжку, і хлопчик з’явився їй лише перед тим, як вона заплющила очі. Він був одним з багатьох відвідувачів Лізель — вони часто приходили до її кімнати. Там стояв тато і називав її наполовину жінкою. В кутку Макс писав «Струшувачку слів».

Голий Руді стояв біля дверей. Іноді на пероні біля ліжка стояла її мама. А вдалині, в кімнаті, що, ніби міст, тягнулася до невідомого міста, на кладовищі посеред снігу грався її братик Вернер.

Далі по коридору, ніби метроном її видінь, хропла Роза, а Лізель безсонно лежала на ліжку, оточена людьми, а в думках зависала цитата з її останньої книжки.

«ОСТАННІЙ ЛЮДСЬКИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ», СТОРІНКА 38

На вулиці було повно людей, та незнайомцеві не було б так самотньо, навіть якби вулиця зовсім спорожніла.

Прийшов ранок, видіння зникли, а з вітальні до неї долинули тихесенькі слова. Роза сиділа з акордеоном і молилась.

— Нехай вони повернуться живими, — повторяла вона. — Будь ласка, Боже, будь ласка. Нехай всі повернуться живими. — Навіть зморшки навколо очей молитовно складали долоні.

Мабуть, акордеон завдавав їй болю, але Роза не відпускала його.

Вона ніколи не розкаже Гансу про ці миті, та Лізель вірила, що саме ці молитви допомогли татові пережити аварію, в яку потрапила вантажівка ЛСЕ. А якщо й не допомогли, то точно не нашкодили.

Аварія

То був навдивовижу ясний день. Чоловіки залазили до вантажівки. Ганс Губерманн щойно сів на своє звичне місце. Над ним навис Рейнгольд Цукер.

— Посунься, — сказав він.

- Bitte ? Перепрошую?

Цукер сутулився під навісом вантажівки.

— Я сказав посунься, Arschloch . — Масні нетрі його чуба грудками спадали йому на чоло. — Я міняюся з тобою місцями.

Ганс остовпів. Крайнє сидіння було чи не найгіршим з усіх. Постійний протяг, завжди холодно.

— Навіщо?

— Яка тобі різниця? — Цукеру вже вривався терпець. — Може я хочу першим вискочити до нужника.

Ганс миттєво збагнув, що весь підрозділ дивиться на цю жалюгідну суперечку двох, здавалося б, дорослих чоловіків. Він не хотів поступатися, але й не хотів видатися дріб’язковим. До того ж нещодавно у них закінчилась виснажлива зміна і в нього вже не було сили продовжувати цю словесну перепалку. Згорбившись, Ганс посунувся і зайняв вільне місце посередині.

— Нащо ти поступився тому Scheisskopf ’ у[52]? — запитав його сусід.

Ганс запалив сірника і запропонував йому цигарку.

— Та той протяг мені всі вуха продуває.

Оливково- зелена вантажівка прямувала до військового табору, що розташовувався десь за десять миль. Брунненвеґ розказував жарт про французьку офіціантку, аж раптом пробилося ліве переднє колесо і водій втратив керування. Машина кілька разів перекинулась, а солдати лаялись, підлітаючи в повітрі, світлі, смітті і дрібках тютюну. Зовні синє небо оберталося то стелею, то підлогою, а чоловіки борсалися всередині, намагаючись за щось вхопитися.

Коли вантажівка зупинилася, усіх прибило до правого борту, їхні обличчя втиснулися в брудні уніформи сусідів. По колу пройшли питання, чи всі живі, коли це один чоловік на ім’я Едді Альма зчинив галас.

— Зніміть з мене цього вилупка! — Він повторив тричі, без зупинок. Він дивився в нерухомі очі Рейнгольда Цукера.

ЗБИТКИ, ЕССЕН

Шестеро чоловіків обпеклися цигарками.

Дві зламані руки. Кілька зламаних пальців.

Зламана нога Ганса Губерманна.

Зламана шия Рейнгольда Цукера, що тріснула майже на рівні його вух.

Чоловіки витягали одне одного з вантажівки, доки там залишився тільки труп.

Шофер, Гельмут Броманн, сидів на землі і шкрябав потилицю.

— Шина, — пояснив він, — просто тріснула.

Деякі солдати сіли біля нього і повторювали, що це не його провина. Інші ходили навколо і курили, запитували одне одного, чи їхні травми настільки серйозні, що їх навіть можуть звільнити від служби.

Ще одна невеличка групка зібралася позаду вантажівки і роздивлялася тіло Цукера.

Обабіч під деревом по Гансовій нозі розходилася тоненька смужка різкого болю.

— На його місці мав бути я, — сказав він.

— Що? — вигукнув сержант, що стояв біля вантажівки.

— Він сидів на моєму місці.

Гельмут Броманн отямився і заліз до кабіни. На боці спробував завести мотор, але той ніяк не піддавався. По них послали іншу вантажівку й санітарну машину. Остання не приїхала.

— Ви знаєте, що це означає, правда ж? — запитав Борис Шиппер. Вони знали.

По дорозі до табору всі намагалися не дивитися на рот Рейнгольда Цукера, відкритий у презирливій гримасі.

— Я ж казав, щоб його поклали обличчям до землі, - сказав хтось з чоловіків.

Іноді котрийсь з них забувався і ставив на Цукера ноги. Коли вони прибули, кожен намагався уникнути витягання тіла. Коли його вивантажили, Ганс Губерманн зробив кілька маленьких кроків і його ногу проштрикнув нестерпний біль, який повалив його на землю.

Через годину його оглянув лікар і повідомив, що нога, без сумніву, зламана. Сержант, що стояв поблизу, наполовину посміхнувся.

— Ну що ж, Губерманне. Схоже тобі пощастило, еге ж? — Він хитав своєю круглою головою, курив і перелічував подальші події. — Ти трохи відпочинеш. Мене запитають, що з тобою робити. Я скажу, що ти гарно попрацював. — Він видихнув хмарку диму. — Мабуть скажу їм, що ти більше не годишся для ЛСЕ і тебе краще відправити до Мюнхена в якусь канцелярію чи прибиральником, якщо потрібно. Як тобі така ідея?

Не в змозі стримати сміху в інтервалах між гримасами болю, Ганс відповів:

— Звучить гарно, сержанте.

Борис Шиппер докурив цигарку.

— А таки збіса гарно. Тобі пощастило, що ти мені подобаєшся, Губерманне. Тобі пощастило, що ти славний чолов’яга