Читати книгу - "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича"

обриси. Потім обидва завзяті полюси вирівнялись і паралельно йшли у прискореному галопі, а наші серця билися солідарно з ними. Однак потім мода поступово вирвалася вперед, на півноса випереджуючи невтомний болід. І той міліметр визначив болідову долю. Її було вирішено, раз і назавжди поставлено на місце. Наші серця вже бігли разом із модою, поступово залишаючи позаду чудовий болід, і ми збайдужіло дивились на те, як він бліднув, малів і, врешті, змирившись, пригальмував на обрії, похилившись боком, намарне вписуючись ув останній поворот на своєму викривленому шляху, далекий і блакитний, навіки безпечний. Він безсило випав із перегонів, сила його актуальності вичерпалася, й ніхто вже не піклувався ним, відсталим. Покинутий на себе самого, він тихенько в’янув у повсюдній байдужості.

З опущеною головою ми поверталися до щоденних справ, збагачені ще одним розчаруванням. Нашвидку згорталися космічні перспективи, життя виходило на звичні колії. В той період ми неперервно, днями й ночами, спали, надолужуючи згаяні сни. Ми покотом лежали у темних помешканнях, зморені снами, своїм диханням виведені на сліпий шлях беззоряних видінь. Отак плинучи, ми здіймалися хвилями — пискляві міхи, кобзи й козики, співучим хропінням перевалюючи крізь усі вертепи закритих і вже беззоряних ночей. Дядько Едвард замовк навіки. У повітрі ще носилося відлуння його тривожного розпачу, але сам він уже не жив, життя пішло з нього разом зі скрекітливим пароксизмом, електроколо розімкнулось, а сам він без перешкод виходив на дедалі вищі ступені безсмертя. У темному помешканні батько вартував сам-один, тихо снуючи кімнатами, наповненими співучою сплячкою. Часом батько відчиняв віконце димаря і з усміхом зазирав у темну прірву, де спав просвітленим сном навіки всміхнений Гомункулус, замкнений у скляній ампулці, залитий, мов неоном, повнею світла, вже списаний, викреслений, зданий на зберігання — архівна одиниця у великій реєстратурі неба.

Вітчизна[266]

Після багатьох перипетій та змінних колій долі, що їх не збираюся тут описувати, я врешті опинився за кордоном — у країні, за якою так гаряче тужив і про яку так мріяв замолоду. Здійснення давніх мрій прийшло запізно і в обставинах, цілком відмінних від тих, про які я марив. Я в’їхав туди не як переможець, а як життєвий недобиток. Та країна, що я її уявляв тлом для моїх тріумфів, тепер виявилася тереном жалюгідних, безславних малих поразок, від яких я втрачав одне по одному всі свої високі й горді прагнення. Я боровся вже тільки за саме життя і, геть виснажений, рятуючи як міг його нужденну окрушину, гнаний туди й сюди по змінних коліях долі, я врешті наткнувся на оте середнє завбільшки провінційне місто, в якому, згідно з моїми молодечими мріями, повинна була знайтися певна вілла, прихисток старого і славетного майстра супроти світового хаосу. Не зауваживши навіть іронії долі, що затаїлась у збігові ситуацій, я збирався тепер побути там якийсь час, десь зачепитися, перезимувати — можливо, й до наступного виплеску подій. Мені було все одно, куди занесе доля. Краса околиць для мене згасла безповоротно. Пригнічений та збідований, я прагнув лише спокою.

Але сталось інакше. Очевидно, я дійшов до якогось поворотного моменту мого шляху, до особливого повороту в моїй долі, й моє існування почало несподівано виправлятися. Я відчув щось таке, наче потрапив у якусь сприятливу течію. Всюди, куди я звертався, я натрапляв на ситуацію, що була ніби зумисне для мене створена, люди відразу ж відривалися від своїх занять, ніби тільки на мене й чекали, я спостеріг у їхніх очах такий мимовільний блиск уваги, таку невідкладну рішучість і готовність допомагати, наче йшлося про диктат якоїсь вищої інстанції. Звісно, це був самообман, викликаний тим, як справно складались обставини, як ланки моєї долі зручно пов’язувалися між собою під умілими пальцями випадку, що вів мене, мов у лунатичному трансі, від події до події. Часу на здивування майже не було, тож разом із тією щасливою вервечкою моїх успіхів мною заволоділи якийсь погідливий фаталізм, якась блаженна пасивність і довіра, що наказувала без опору піддатися притягальній силі випадку. Я встиг відчути це як задоволення віддавна непогамованої потреби, як глибинне втамування вічної спраги відкинутого і невизнаного митця: от урешті було оцінено й мої здібності. З кав’ярняного дармограя, що подовгу шукав хоч якогось заробітку, я швидко вибився на першого скрипаля міської опери; переді мною відкрилися замилувані в мистецтві ексклюзивні кола, і я, немов користаючи з давно набутого права, увійшов до найкращого товариства — я, що досі перебував у напівпідземному світі декласованих існувань, безквиткових пасажирів у трюмі суспільного корабля. Мої поривання, що досі животіли у глибинах душі життям пригніченим і невдоволеним, швидко легалізувались і самі собою почали втілюватися. Тавро самозванства і пустої претензії зійшло з мого чола.

Про все це я звітую у скороченій версії, зважаючи головним чином на генеральну лінію долі, без занурення в деталі цієї дивної кар’єри, позаяк усе викладене належить передісторії подій, про які тут йдеться. Ні, моє щастя не мало в собі зовсім нічого від ексцесу та розперезаності, як можна було би припускати. Мене лиш усього охопили спокій та певність, знак, за яким — привчений життям до чутливості на будь-які посмикування обличчя долі, досвідчений її фізіономіст — я з глибоким полегшенням вирішив, що цього разу вона не приховує жодних підступних намірів. Якість мого щастя була з категорії тривалих і ретельних.

Усе моє минуле блукальця і бездомна підпільна нужда мого колишнього існування відірвалися від мене й летіли навспак, ніби площина країни, навскоси перехилена у променях заходу сонця, ще раз виринувши понад пізніми обріями, в той час як потяг, яким я мчав, долаючи останню кривизну, стрімко ніс мене в ніч, набравши повні груди майбутнього, що било в обличчя, тугого, п’янкого, дещо пропахлого димом майбутнього. Тут доречно згадати про найважливіший факт, який замкнув і увінчав ту епоху щастя й успіху — про Елізу, що її я саме в той час зустрів на своєму шляху і після недовгих та пристрасних упадань пошлюбив.

Рахунок мого щастя замкнутий і повний. Моє становище в опері непохитне. Дириґент філармонійного оркестру, пан Пеллеґріні, цінує мене й цікавиться моєю думкою в усіх вирішальних моментах. Він дідок, що стоїть на порозі пенсії, і вже тихцем погоджено — між ним, наглядовою радою опери та міським музичним товариством, що після його відходу дириґентська паличка без довгих зволікань перейде в мої руки. Я вже не раз тримав її в руках — чи то дириґуючи на щомісячних філармонійних концертах, чи то заступаючи