Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

Дощ ущух десь за дві години, тоді за годину нарешті обмілів до краю і потік брудом, лишивши по собі купи мотлоху на дні ущелини. За цей час ми чотири рази пересварились з Анною. Я не дозволяла себе вилікувати магією. Тільки дала Либеді промити рану і зашити вену звичайними нитками — благо, павутинці вміли виживати, а відтак — і лікувати. Сама б не могла добре пояснити, чому не дала просто зцілити мене Стожару. Просто... так звикла покладатись на силу власного організму, що не хотіла приймати надприродної допомоги. Зрештою, примусити мене ніхто не наважився.

Златодара вижила і не зазнала серйозних травм, але перебувала в глибокій нетямі. Я раділа цьому, та водночас, згадуючи, що мені довелося через неї пережити, хотілось встати і її добити.

Решту дороги до печери я здолала, їдучи на коні з Тиграном. Шукач міцно тримав мене за талію і мені хотілося вдарити його за те, що взагалі посмів мене торкнутись, але сил не було. Фантастична втома утворила в голові кашу, мені хотілося лаятись найбруднішими словами, але просто не було на це сил. Златодару в такому ж положенні тримала Либідь, що коштувало їй більших зусиль, аніж брату. Просто ні Анна, ні Тарас не були ще настільки гарними вершниками, щоб керувати кіньми, везучи ще когось, хто перебував без тями. Але Либідь та Тигран, дарма що втомлені пригодою чи не більше за мене, впоралися бездоганно.

В печері я одразу ж побачила над собою злякане обличчя Анни. Коли вона вкотре, але тепер вже зі значно більш упертим виразом обличчя простягла до мене руку, я перехопила її неушкодженою лівицею.

— Займися своєю подругою, Стожаре. Я виживу.

— Златодара буде в порядку. Я вже змінила її непритомність на сон. Хочу зробити з тобою те саме. Тобі треба перепочити, а ти сіпаєшся. Перестань чинити опір.

— Я не хочу спати, — збрехала я.

— Добре. Але поки Либідь займається твоєю раною, я займусь твоїм одягом. І відмию тебе. Бо брудна, як свиня... А ви принесіть води побільше! — наказала Анна хлопцям, що стовбичили біля входу в печеру.

Саме тоді, коли вона одягла мене, вже відносно чисту і охайну, в свою змінну сорочку, я умудрилася виблювати вперше. Просто на тканину.

— Ти ж розповідала, що вас викачували в болоті. Думала, твій шлунок до цього вже звик, — зітхнула дівчина. — Тарасе, мені потрібна твоя запасна сорочка.

Все ж таки Анна не витримала. Коли сонце вже світило яскраво, проникаючи в печеру лагідним промінням, а я все не могла заснути довше ніж на півгодини і все бубоніла та бубоніла, дівчина торкнулась моєї щоки рукою і подарувала цілющий сон.

Вона була значно худішою, аніж тоді, коли ми навчалися в Сколісі. Обличчя — бліде, веснянок майже не видно. Руде волосся вигоріло, стало світлішим, в нього в’ївся бруд. Одяг — самі латки. Повіки тремтливі, дихання неспокійне — навіть уві сні.

Коли Всевлад спробував вмовити її піти з ним, Вишена злякалася. Не знаю, впізнала вона його чи ні. Гадаю, ключовим фактором стало те, що чоловік був одягнений в чорний одяг, а за роки, проведені в Бактрії, той міг викликати тільки одне бажання в підкореної: тікати та ховатись. Але точно не довіряти.

Тому Всевлад приспав її — тим самим зіллям, яке колись застосували до нас із ним павутинці в Дикому краю. Сонним порошком. Він був відомий і дарвенхардцям. Так само, як і кілька пляшечок з протиотрутами та, навпаки, отрутами, та іншими корисними в Циркуті застосунками, ми зазвичай мали його невеликі запаси у внутрішніх кишенях курток.

Запас Всевлада пішов на те, аби утримувати Вишену, яка своєю панікою могла б привернути зайву увагу там, де доводилося бути тихими і непомітними, в стані сну. Увесь шлях з Розару він проніс її на руках. З’явився в печері на добу пізніше, ніж ми. Виснажений.

Дочекавшись, коли Всевлад акуратно поклав Вишену на мій плащ, я обійняла його, вперше не зважаючи на сторонніх. В душі було якось так щемливо-гаряче від вдячності. І від полегшення, що він — живий та неушкоджений. Завдяки обставинам та постійній напрузі під час зупинок ми з ним давно не були просто вдвох. Чоловік легенько торкнувся моєї перев’язаної правої руки.

— Це ще що таке? — спитав.

— Це Ханна мені життя врятувала, — неголосно відповіла за мене Златодара, що саме приготувала вечерю і за допомогою Тараса розливала юшку в миски. Добре хоч, що казанок та інше кухонне начиння не були прив’язані до її коня. Ми знайшли його труп вже аж на виході з ущелини, але всі дорожні сумки з сідла позривало і віднесло невідь-куди. — Ходіть їсти.

Я перекусила, а тоді не відходила від Вишени доти, доки за кілька годин вона не прокинулась. Сполохано схопилася, відсунулась до стіни. Роззирнулася довкола. Була вже темна ніч і спали всі, окрім мене.

— Де я?.. — прошепотіла вона, підтягуючи коліна до грудей. Дівчину пробивали дрижаки. Великі зелені очі мерехтіли на блідому обличчі, як зірки, губи були потрісканими. Обличчя не видавалось вже таким