Читати книгу - "Сюрпризи долі"

тому допомагаємо. Не пошкодував він і мого останнього оплоту. Ти ще довго зберігала тліючий каганець. Для мене образ нашого дому тепер нагадує обвуглену Ґедехтніскірхе, що світить зяючим отвором у небесну височінь. А вона ж колись також була прихистком, куди приходили знедолені питати про рай.

Руїна — це те, що залишилося від досконалої форми — порожній зуб, як висловився той Ярко. Такий рукотворний образ завжди нагадуватиме про втрачені ідеали. Я переконаний: первотвір ніколи не зникає. Він вічно живе, просто в іншому вимірі. Після зустрічі з «Островом мертвих» я переконався остаточно. В мені почали прокидатися з найвіддаленіших комірок пам’яті давно забуті відчуття. Я згадав навіть запах рідної домівки, що мене завжди зустрічав на порозі і якого вже нема. Зрештою, моє марнотне життя незабаром закінчиться, і тоді я попливу темними водами забуття разом зі своєю Смертю на дивний острів своїх ілюзій.

Напевно, я занадто вдарився у песимізм і філософію. Згадав наш дім, і мені стало дуже сумно за його теплом.

Так от. Я повернувся з Берліна туди, що почав називати домом і вирішив продовжити свій звичайний ритм. Поїздка зіграла дуже велику роль у майбутньому та, на жаль, тоді уся важливість цієї події не була відома.

Тут я повинен перервати потік думок. Кульмінація попереду і мені хочеться до неї добре підготуватися. Кохана моя, я змушений тебе ненадовго покинути. Завтра зустрінемося знову. Я кохаю тебе і цілую твої очі.

4.02.20…
День четвертий

Люба моя! Цілу ніч не спав, думав, як найкраще передати тобі мої почуття. Ми, примітивні істоти, позбавлені правдивих засобів комунікації. Як описати тонкощі будь-чого словами? А стан душі? Погодься: слова, жести, міміка, зображення, кольорові чи об’ємні образи, що ми творимо, і навіть музика — усе це недосконалі і неповні, уривчасті, часткові вирази, за допомогою яких намагаємося розкрити себе іншим, чи навколишньому світу взагалі. Інколи людині здається, що вдалося, однак це лише грубе наближення, що не відповідає дійсності, суцільна ілюзія. Хіба можна вкласти нехай у найдосконалішу форму любов? Це те ж саме, що нескінченну кількість раз вписувати багатокутник у коло. Як би багато граней не додавати, все одно вони залишатимуться уламками прямих, намагаючись повторити ідеальні сегменти.

Люди недосконалі, і цьому є пояснення. Вони самі відмовилися від своїх ідеалів. Я переконаний: ті, хто будували Вавилонську вежу, знали прадавню мову. А потім, внаслідок своєї сліпоти, втратили її так само, як я втратив тебе. Ті будівничі зловживали своїм безсмертним даром, почали поневолювати природу для своїх низьких потреб. Та коли вони намірилися поневолити небеса, їхньому нахабству прийшов кінець. Вавилонську вежу чекало таке ж безталання, як і Ґедехтніскірхе. Зауваж: не має значення, коли була руйнація, суть же ж одна й та сама.

Переглянь уважно казки. Мало не кожна починається зі втрати чогось дуже важливого. Спочатку герой робить необачний вчинок, який виявляється фатальним, потім сіромаха довго теребить чуба і врешті вирушає на пошук своєї втрати. Інколи цей процес триває до кінця життя і не обов’язково увінчується успіхом. Пам’ятаєш, як повернути втрачене? Нагадую: стерти нескінченну кількість пар металевих черевиків.

Благословенні ті, хто на смертному одрі спокійно закрили очі, адже вони знайшли те, що шукали, і радісно зустріли свою останню хвилину. Всі інші перебувають у безперервному страху і, як вогню, бояться смерті. Вони так її бояться, що навіть ладні вчинити самогубство. На перший погляд — парадокс. Та наше життя складається з самих лише парадоксів. Знову я вдався в філософію, даруй, що відтягаю розповідь про найстрашніші хвилини мого життя.

Все йшло за планом, після повернення мене повідомили про звільнення першого заступника з роботи за власним бажанням. Я був щасливий. «Така доля чекатиме кожного, хто посягне на моє місце», — задоволено потирав руки. Одразу зателефонував до патронеси.

— З приїздом, коханий. Ти задоволений? — почув знайомий глос.

— І поїздкою, і вільною вакансією, кохана.

— Приємно чути.

— Коли ми зустрінемося? — награно запитав.

— Не знаю. Маю проблеми з чоловіком. Він дуже важкий після операції.

— А до речі, як операція? — згадав про її чоловіка.

— Той лікар має золоті руки, я йому дуже вдячна.

— То коли ж я тебе побачу?

— Дамся чути. Як тільки звільнюся, завітаю до тебе на роботу, а там вирішимо що робити.

Треба сказати: після повернення я відчув, що Берлін щось змінив у моїй душі. Важко пояснити свій стан. Особливо я не хотів зустрічі зі своєю благодійницею, більше того, її голос почав мене дратувати. Отож я дуже втішився, що наше побачення відкладається. Поклав слухавку і підійшов до вікна. «Скільки вулицею йде гарних жінок, а я до кінця життя буду з нею», — майнула думка, від якої всередині щось неприємно тіпнуло.

— Можна? — заглянула Геля в мій кабінет.

— Заходь, — відповів.

— Ви мені нічого не кажете, а мене так цікавить ваша думка.

— А так, я цілком забув, вибач, — дістав з шухляди її книжку.

— Вам сподобалося? — несміливо запитала.

— Ось, поглянеш, — повернув їй книжку.

Геля перегорнула навмання кілька сторінок і зблідла, певно, її вразили мої коментарі.

— Візьми і вивчай свої помилки, я все підкреслив, — посміхаючись промовив, — на твоєму місці я би витрачав час на хлопців.

Дівчина нічого не відповіла, взяла книжку і вийшла з мого кабінету. Мені стало ніяково, та за кілька хвилин я забув її ображений погляд. Мене не надто цікавили її повні сліз очі, а те, що перша сторінка з написом «Від щирого серця і з любов’ю» лежала подерта в смітнику, і поготів.

Із патронесою зустрівся аж за тиждень. Сподівався, що наша зустріч якось зітре, розчинить моє роздратування, але