Читати книгу - "Емілі виростає"

— Охоти мені не бракувало. А втім, розумію: ви хотіли здихатись мене якнайшвидше — з огляду на манери та звички моєї, уявно моєї, тварини.

Панна Роял розреготалася знову.

— Не знаю тільки, чи пробачу тобі, що визнала ту бестію за мого улюбленого, прегарного шпіца. Проведу тебе зараз до моєї кімнати — мусиш перед ним вибачитись. Він спить на моєму ліжку. Я замкнула його, щоб тітка Анджела могла бути спокійною за свого улюбленого котика. Втім, Чу-Чін ніколи не ганяється за котами й ніколи їх не кривдить — лише бавиться з ними аж до знемоги. Бо, бачиш, коли кіт пускається навтьоки, пес не може за ним не бігти. Така-бо вже собача натура. Як пише Кіплінг, — не був би псом, якби цього не робив. Коли б той білий заброда вже дав спокій нашому котові!

— Який жаль, що він знищив бегонію пані Роял, — сумовито промовила Емілі.

— Ще б пак! Тітка Анджела милується нею вже багато років. Але нічого: я куплю їй іншу. Коли побачила тебе з тим псом, що крутив обік тебе хвостом, я подумала, то твій пес. Я одягла свою найкращу сукню, щоб виглядати гарно, адже хотіла здобути твою прихильність, люба Емілі; коли ж та бестія заплямувала її геть, а ти не озвалася й словом, не спробувала щось пояснити, не вибачилася, я відчула холодну лють, яка — ніде гріха діти — поймає мене доволі часто. Це одна з моїх вад! Проте охолола би швидко, якби не нові катастрофи. Біда за бідою! Присяглася собі, що, допоки не приборкаєш того пса, я нічим не викажу свого обурення. А ти, напевно, була обурена тим, що я дозволила моєму псові знищити твій капелюшок та погризти твої рукописи?

— Атож.

— Я в розпачі через твої рукописи. Може, знайдемо їх — не міг же той барбос їх пожерти, хоча добряче їх пошарпав — це безперечно!

— Менше з тим. Я маю вдома копії.

— А твої запитання! Емілі, ти була неперевершеною. Ти справді занотувала мої відповіді?

— Дослівно. Я мала віддати їх до друку саме в такій формі. Пан Тауерс дав мені перелік запитань, але, звісно, я не збиралася отак їх «вистрілювати» — зненацька і навпростець. Я хотіла ненав’язливо вплести їх у розмову… А от і пані Роял.

Пані Роял зайшла усміхнена. Але, щойно уздріла подерту бегонію, посмішка зійшла з її обличчя. Панна ж Роял заговорила хапливо:

— Тітонько, люба, не плач і не втрачай притомності. Принаймні не роби цього, допоки не скажеш мені, хто в нашій околиці має білого кудлатого пса, геть позбавленого всякого вміння триматися у товаристві.

— Лілі Бейтс, — відповіла пані Роял розпачливим голосом. — Невже вона знову випустила оту бестію на волю? Я обіцяла твердо: якщо бодай ще раз я застукаю її пса на якійсь шкоді в моїм будинку чи в саду, то нагодую його отрутою без жалощів. Відтоді вона не випускала його з дому. А тепер… ох, моя бідолашна бегонія!

— Отже, той пес зайшов сюди разом з Емілі. Я подумала, то її пес. Гостинність веліла мені бути прихильною до її пса — чи ж не так? На привітання він мене поцілував (і не раз!), поплямував нещадно мою найкращу сукню, Емілі зірвав з капелюшка фіалки, ганяв по всій домівці твого кота — так завзято, аж той перевертався, — розбив, перекинувши, горщик із бегонією, добряче її погриз, схопив запечене курча (мою вечерю) й утік з ним бозна куди… Так, тітко Анджело, вкрав зі столу курча!.. А я не промовила й слова, була люб’язною і смиренною. Моє поводження виявилось на висоті традицій Місячного Серпа — правда ж, Емілі?

— Ти була просто занадто розлюченою, щоб могти говорити, — сказала пані Роял.

— Бачиш, Емілі, як добре знає мене тітка Анджела! Визнаю: я не була уособленням люб’язності. Але, тітонько моя люба, — не переймайся: я куплю тобі нову бегонію в новому горщику. Подумай лишень, скільки матимеш утіхи з догляду за новою квіткою. Бо завжди приємніше передчувати те, що буде, аніж переживати те, що вже є.

— Ну, Лілі Бейтс я таки загнуздаю! — з погрозою в голосі промовила пані Роял, виходячи з дому до саду.

— А тепер, люба, можемо вільно поговорити, — сказала панна Роял, присуваючись ближче до Емілі.

Відтак провели годину за милою розмовою. Емілі почувалася мов на сьомому небі. Врешті панна Роял висловила пропозицію, від якої Емілі затамувала подих.

— Емілі, ти не хочеш поїхати зі мною в липні до Нью- Йорка? У нашій редакції є вакантна посада, посада, властиво, незначна, але на прожиття заробити зможеш; крім того, ти опинишся в інтелектуальному середовищі, матимеш змогу писати й публікуватися, зав’яжеш важливі стосунки, а це, повір мені, має неабияке значення. Коли я довідалася, хто є автором тієї новели, я приїхала сюди, щоб запізнатися з тобою і забрати тебе звідси. Це злочин — марнувати свої літа отут, у Шрусбері чи в Чорноводді. Я знаю: Місячний Серп є чудовою місцинкою, розкішним куточком, сповненим поезії та романтики. У Чорноводді я провела своє дитинство. Але ти повинна мати відповідне оточення, шанс вибитися в люди, ба більше — стати видатною особистістю. Мусиш пізнати широкий світ, а це можливо лише у великому місті. Їдьмо! Якщо поїдеш, я даю тобі слово: за десять років імення Емілії Берд Стар лунатиме по всій Америці.

Емілі сиділа, неначе загіпнотизована. Про таке вона навіть мріяти ніколи не сміла. Зненацька відчинилися перед нею ворота, за якими зводився променистий світ її сновидів та марень. А проте… проте якесь почуття — несміливе, непевне — дрімало на споді її душі, почуття, що пручалося від такого здійснення заповітних бажань і мріянь. Чи прикро вразила її та певність, яка звучала у словах панни Роял, — мовляв, не уславишся ніколи, якщо не поїдеш зі мною? Чи старі, давно спочилі в Бозі Мурреї заворушилися у своїх домовинах, зашепотіли з обуренням, що жоден із них не прийняв би чужої допомоги у здобуванні собі становища в суспільстві? Чи