Читати книгу - "Калейдоскоп часу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У коледжі почалося. Ажіотаж. До мене підходили всі: учителі, хлопці старших класів, мої однокласники. «Рейч, ти вже знаєш? Приїхав твій батько!» – «Рейч, а в тебе гарненький батько, моя мати сказала, що він солоденька шоколадка!» – «Чорнявко, гей, мала, це ж твій батько? А можна нам піти туди безкоштовно?» – «О, маленька, от від кого в тебе таке чудове чорне волосся!» – «А ти знаєш аргентинську чи вони говорять іспанською?» – «А це правда, що він назвав свій гурт «Емілія» на знак вічного кохання до твоєї матері?» Я почувалася настільки щасливою, не можна передати! Я була справжньою зіркою. Вигадувала історії про батька, про матір, про кохання. Я вміла вигадувати історії, це була моя найулюбленіша гра з дитинства. Ніхто не казав, що я чорна, тому що мене засвітили, як фотоплівку, при народженні. «Більше вони не будуть нищити мене», – подумала тоді я. Треба сказати, що з цього приводу жартів на свою адресу я більше не чула, хоча все могло обернутися проти мене, якби місцева поліція захотіла з’ясувати, хто це псує стіни повідомленнями про фальшиві концерти неіснуючих виконавців.
Дивно, але в цю містифікацію повірила навіть мати. Коли я прийшла додому, вона запитала мене: «Ти бачила афіші? Я одну взяла додому. Він майже не змінився з того часу, як ми були разом. І гурт, ти бачила, як він назвав свій гурт? Моїм іменем», – і мати заплакала, а я ніколи не бачила, як вона плаче. «Я думала, що він мене зовсім не пам’ятає, а він назвав гурт моїм іменем».
Того вечора до матері прийшли її подруги, вони обговорювали, чи варто йти на концерт, чи ні. Хтось казав, що треба зачекати, він сам нас знайде. Хтось казав, що обов’язково треба піти, ніяких зволікань. «Ти багато знала у своєму житті чоловіків, Еміліє, які назвали б твоїм іменем хоча б дерево?» А я сиділа тишком-нишком і думала: «А що буде, якщо всі ці люди і моя мати почнуть телефонувати за номером, який я зазначила на афіші?…» Але все минулося. Мати не стала телефонувати, вона сказала, що й молодою не була вродливою, а зараз він відмовиться її впізнавати. «А як щодо Гаель?» – запитала одна з подруг. «Гаель уже доросла. Захоче – піде. Навіщо мені в це втручатися?»
Я встала дуже рано і пішла здирати афіші. На деяких поруч з ім’ям батька були написані матюки, на трьох йому прималювали ріжки, ще на одній був напис «Падре Андре Карлоса Бенвіля та церковного гурту «Св. Емілія», а ще на одній «Падло Андре», ще на одній батька було закреслено, на кількох було написано «Демони в місті!», ще на одній – «Панки – хой!» Я подумала, що коли житиму одна, у мене будуть такі шпалери, на яких мені всміхатиметься батько. Завжди. Афіш було п’ятдесят сім. Куди зникла решта – хто знає. А ще відтоді мене почали називати «Гаель», а раніше звали «Рейч» або «Рейчел».
«То ти зробила такі шпалери?» – «Ні. Через Катріну. Я не хотіла, щоб вона засмутилася. Про свого батька вона так нічого і не дізналася: мати вперто повторювала, що його не було. У Катріни, на відміну від мене, прізвище матері». Милиця сказав, що не бачить у цьому нічого жахливого, у нього також прізвище матері. «І непогане!» – посилив свою позицію він.
«Але я їх зберегла. Афіші. Усі п’ятдесять сім». – «Слухай, я відчуваю, що між мною та тобою є сестрість». Гаель мені подобалася дедалі більше. – Ви вже думали над тим, як будете розважати Емілію?» – «Будете? Будемо. Не думай, що ти залишатимешся осторонь. Спочатку ми підемо гуляти Андріївським узвозом. Шу, ти підеш із нами, бо ти знаєш мову, а батько ніяк не може звільнитися раніше шостої вечора». – «А Віолетта?» – «Її секретарка повідомила, що вона звільниться надвечір. А ввечері ми підемо на балет до Оперного». – «А не холодно вештатися узвозом?» – «Узагалі-то на календарі весна». – «А за вікном зима». – «Нічого. Якщо ви турбуєтеся про мою матір, то мою матір холоди не лякають». Тут Гаель була права.
Мати Гаель Рейчел Бінвель Емілія Гуїллім виявилася опасистою білявкою, яка вирізнялася дуже дивною манерою фарбуватися та вдягатися. Свої очі вона затьмарила сірими тінями по колу. «Боже, що це з її очима?» – не витримала я і запитала в Гаель. «Мама думає, що це серпанковий макіяж». – «О!»
Але очі – то ще було нічого. Вдягнута вона була в короткі штанці, куртку, наче зроблену для велетенського гнома, а взута в гумові сланці. «Це – пантофлі?» – запитав у мене Милиця. «Щось таке». – «А ноги в неї голі?» – «Милице, поводься спокійніше, дуже тебе прошу, вона й без тебе нервується. Голі! Голі в неї ноги, тільки відчепися». Милиця справді вчепився за рукав моєї короткої хутряної куртки, він повис на мені, нахилився майже до землі, щоб на власні очі переконатися – голі ноги чи не голі. «Голі», – почула я його сопіння. «Ану, швидко встав! Припини це блазнювання!» Поруч із мамцею стояла Катріна Гуїллім. Вона таки дійсно була схожа на кобилу: роздувала повітря ніздрями, здавалося, навіть пряла вухами. Я підморгнула Милиці. «Я тебе ненавиджу», – сказав мені він.
Але історія з голими ногами Емілії Гуїллім так просто для нас не скінчилася. Поки ми вешталися Андріївським узвозом, продавці значків, вишиванок, картинок, свистунців та іншого брухту відволікалися від реклами свого товару та перемикалися на нас. Лаяли, ганьбили: «О, бач, пики які повід’їдали, а старенька мамця в сланцях, без шкарпеток… Стидалися б, а вони шкутильгають тут у теплих черевиках, регочуть, весело їм». – «Ти подивися,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Калейдоскоп часу», після закриття браузера.