Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Потупившись, Олег заперечно мотнув головою.
– Ну, не хочеш – то як знаєш. Піду я, так. І-і-і… дякую тобі, звісно.
– За що?
– За Евку з Касею. За те, що взявся супроводжувати їхні тіла…
– Заткнися, Академіку! Будь ласка, заткнися! – Олег знов підвів очі на колишнього однокурсника. – Ці сестрички були справжніми, не те, що ти, брехун чортів, лицемір!.. Жили по-справжньому, на повну, тоді як ти…
– А ще я вдячний тобі за останні слова Евки про вектор. Ти й не уявляєш, наскільки це для мене важливо.
– Для тебе?.. Це?.. – Олег нічого не розумів. – Але ж Евка сказала це нам з Чечиком, а тебе там і близько не було.
– Нічого ти не розумієш, – заперечив Спартак. – Вони з Касею завжди були отакими цілеспрямованими. Не вміли інакше. Це я обхідні шляхи шукати міг. Як ти кажеш – лицемірити. Брехати. Піддурювати. Хоча, здавалося б, мало б бути навпаки. Але сталося так, що я спіймався у власну пастку. Евки вже все одно нема…
Він помовчав, після чого раптом заговорив дуже швидко й уривчасто:
– Збився я. Плутав, плутав і заплутався. Збився зі шляху, розумієш?.. Є одна справа. Дуже заплутана. Там до правди докопатися… Якщо захочеш, і те дуже важко. Бо всі бояться. І говорити, й навіть думати про те. Я майже два десятиліття, вважай, докопуюсь…
– Ти-и-и?! Два десятиліття?! – Олег розгублено кліпав очима. – Та тобі ж самому всього лише…
– Так, мені двадцять чотири, – кивнув Спартак, – а про справу цю я вперше почув у п’ятирічному віці. Отож істини я добиваюся вже дев’ятнадцять років, коли вже бути точним.
– І що ж то за справа така, якщо не секрет?
Він дійсно не міг уявити, до якої такої істини намагається докопатися цей всезнайка… можна сказати – живий енциклопедист.
– Поки що секрет, бо досі кінці з кінцями у мене не сходилися. А от коли ти передав Евчині слова про вектор… Саме тоді дещо почало вимальовуватися! Ну так, я розумію: вона мала на увазі себе з сестрою. Кася попереду, Евка позаду, вони удвох рухаються вперед – от що таке вектор в її розумінні. Однак для мене… О-о-о, це знаєш, яка моцна ідея!..
Спартакові очі округлилися, він чомусь здійняв обличчя до неба й мовив із загадковим виглядом:
– Так-так, це направду має бути вектор, котрий проходить через рейперні точки!.. Від точки до точки, від точки до точки – але тільки вперед, вперед!.. Ох, Евко моя, Евко, ти навіть у такий спосіб мене підтримала… А ти передав мені ці її слова! Останні слова до мене… для мене… Дивно, хіба ж ні?
Проговоривши цю нісенітницю, Спартак раптово, без жодного переходу урочисто продекламував іще одну строфу з пісні Макаревича:
И пусть сегодня дней осталось мало,
И выпал снег, и кровь не горяча –
Я в сотый раз опять начну сначала,
Пока не меркнет свет, пока горит свеча.
Й махнувши рукою, перебіг через дорогу та попрямував вулицею, що вела до Заводу будівельно-оздоблювальних машин.
«Перший відділ» Дніпропетровського заводу холодильників, Дніпропетровськ, 6 листопада 1987 року
У двері кабінету обережно постукали. Зробивши Володимирові відповідний знак, Олександр Данилович гукнув:
– Заходьте!
Коли ж поріг переступила молода жінка, мовив стримано:
– Слухаю вас. Хто ви, з якого питання? Представтесь, будь ласка.
Хоча насправді він одразу ж упізнав прибулу за фотографією, яку один-єдиний раз бачив в особовій справі, проте сказав те, що мусив говорити в цій ситуації. Нічого не вдієш – інструкція!..
– Моє прізвище Ткач. Мене викликали на завод у справах, отож я…
– Ага, то ваше прізвище Ткач?..
– Так.
– Арміна Янівна?
– Так-так.
– А дівоче прізвище у вас яке?
– Затируха.
– Ага-а-а… Були Затирухою, стали Ткач. Усе правильно?
– Усе правильно, але-е-е…
І вона подивилася на Олександра Даниловича якось запитально.
– Вам щось незрозуміло, Арміно Янівно? – негайно відгукнувся той.
– Та-а-а… не те щоб незрозуміло.
– А що тоді?
– Чи не можна так, щоб якось швидше?
Тепер молода жінка посміхнулася чарівливою, як вона вважала, білозубою посмішкою від вуха до вуха, при цьому кокетливо схиливши голову до лівого плічка. «Ну й лисиця! Ви тільки гляньте на неї, яка хитрунка», – подумав Олександр Данилович, спокійно вдивляючись у загадкову глибину примружених оченяток громадянки Ткач. При цьому з глибин пам’яті раптово сплив спогад про те, як колись давно, ще до війни, його навчала покійна вже матінка: «Бійся, синку, жінок з величезною пащекою – вони тебе не замислюючись зжеруть і кістки твої пережують». Згадав про це, бо замість милої посмішки у громадянки Ткач вийшов саме такий вишкір хижої пащеки, про який його попереджали ще в дитинстві.
Отже, либишся, стерво?! Вічками примруженими стріляєш на нього – на підполковника держбезпеки?! Гадаєш, що ти така вже чарівна, що й погляду не відвести?.. Ну, стривай-но, стривай! Зараз тобі буде…
– Річ у тім, Арміно Янівно, що швидше у нас із вами не вийде, – спокійно мовив Олександр Данилович.
– А-а-а… чому?.. Це якось пов’язано?.. – й вона перевела погляд на Володимира Вікторовича, який мовчки, зі схрещеними на грудях руками сидів у затіненому шторою кутку кабінету.
– З Володею? А ви хіба знайомі?
– Ні-і-і, – вона знов озирнулася до затіненого кутка.
– Правильно, незнайомі. Ви й зі мною бачитеся вперше. А тому сідайте отут, навпроти мене. І давайте познайомимося ближче.
– А все ж таки як би так скоріше?..
І хоч вона перестала шкіритися милою чи то лисячою, чи то вовчою посмішкою й, навпаки, невдоволено напнула губи, тим не менш з покірним виглядом опустилася на запропонований стілець. Втім, не вийде! Підполковник держбезпеки Ненашев достатньо досвідчений, щоб відрізнити удавану покору від справжньої. А тому пограймо з нею у свою гру…
– Навіщо цей поспіх, Арміно Янівно? Поспіх нам ні до чого, – спокійно заперечив він.
– Вам – можливо. А у мене синок вдома…
– Син?
– Так. Я ж перебуваю у декретній відпустці, як оце мене раптом викликали до профкому. Сьогодні п’ятниця, короткий день – бо завтра свято. Тому оскільки після обіду все жіноцтво розходиться по домівках… Ну-у-у, ви ж розумієте…
– Авжеж розумію. А чоловіки йдуть додому о п’ятнадцятій нуль-нуль.
– Саме так. Отож зайти до профкому мене просили неодмінно зранку. Я думала, що це пов’язано зі святом, отож і приїхала. А мені кажуть: це не до нас, зайди до «першого відділу». Я не розумію…
– Але ж, Арміно Янівно, це аж ніяк не пов’язано з вашим сином!
– Як же не пов’язано?! Як так не пов’язано?! А як раптом прокинеться?
– Скільки йому?
– Один рік.
– Ну от, бачте! Він уже достатньо
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.