Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

Османові дивно, що Шех-ага навідріз відмовив їм; міг пообіцяти — й не зробити, і було б те саме, але до Шех-аги вже повернулася його мука, і в Зафранії він побачив того невідомого й безіменного суддю, який засудив його сина на смерть або засудить ще когось, і не міг стриматися — вилив на нього всю свою ненависть і біль. Зафранія вийшов блідий, притримуючись рукою за стіну. А Шех-ага подався до намісника, щоб перешкодити тому, що його не стосувалося. Якби Зафранія прийшов до нього іншим разом, коли він не був отруєний ненавистю, очевидно, наслідок був би той самий, тільки розмова була б набагато ввічливіша. Але Шех-ага вже не володів собою, і чим ближче підходить старість, тим більше його мучить думка, що після нього нічого не залишиться, навіть імені. І ось маємо відкриту війну, хоч, щоправда, воно все одно — чи відкрита, чи прихована, але тепер треба пильнуватися, бо вони не ангели і при першій нагоді за удар відплатять ударом.

— І ти остерігайся, — сказав Осман, сміючись, — адже ти на нашому боці.

— Через те вони й наслали на мене Авд-агу?

— Авд-ага найдурніший і найчесніший з-поміж них. Він, як дикий зепр, нападає відкрито, не замишляючи зла. Може, й наслали його. їм потрібні докази, без достовірних доказів вони не сміють звинувачувати Шех-агу. А де вони їх знайдуть?

— Сарани не скажуть?

— Якщо вплутані в це діло, не скажуть. Можеш не боятися.

— Я й не боюся.

— Слава богу. Страх — найперший зрадник.

Дивний чоловік той Осман, спокійно говорить про все на світі, усе бачить, але не має ані найменшого страху, ця колотнеча ніби навіть приносить йому задоволення. Його розум і холоднокровність викликають повагу. Здається, він, наче панциром, захищений могутністю Шех-аги, власною безстрашністю, гордовитою зневагою до людей, зухвалою хитрістю й безцеремонністю, готовністю діяти й мовчати, бо його цікавить діло, а не розмови про нього. Він вірний Шех-азі, бо шанує його силу, бо йому потрібний його захист, бо робить, що хоче. Можливо, вони чимось і схожі: одного віку, нічого не таять один перед одним та й не можуть утаїти, настільки знають один одного, однаково немилосердні, однаково безоглядні, однаково далекі від людей, хоч кожен по-своєму — Шех-ага сповнений палючої ненависті, Осман — холодної зневаги.

Попрощавшись з Османом і не перестаючи думати про нього, я надто пізно помітив коменданта Авд-агу, щоб звернути кудись убік. Чи він випадково тут опинився, чи очікував когось іншого, чи, може, знав, де я був, — так чи інакше, але чорт привів його саме сюди, і ми вже не могли розійтися, не обмінявшись словами. Ворожнеча зобов’язує так само, як і дружба. Він дивився на мене як людина, з якою мене пов'язує спільна таємниця, або як добрий знайомий, який чекає, що я зупинюся і ми потеревенимо трохи — байдуже про що. Але, мабуть, він з моєї поведінки й кислого вигляду все-таки збагнув, що я не дуже зрадів з цієї зустрічі і якщо він не зупинить мене, то я пройду не затримуючись.

Він запитав байдужим голосом, начеб це його мало цікавило:

— Де ти був?

— Прогулююся.

— Ти ходив до Османа Вука.

— Навіщо питаєте, якщо й так вам усе відомо?

— Ти йому сказав, про що ми розмовляли?

— Сказав.

— І що ж він? Звичайно, сміється. Він завжди сміється.

— Сміється й дивується, чого ви до мене чіпляєтеся.

— Отже, він знає, до кого треба чіплятися.

— Я питав його: що потрібно коменданту Авд-азі? Він не знає.

— Про що ви ще розмовляли?

— Про Шех-агу. Знов утік із дому.

— А тобі яке діло до Шех-аги?

Він затятий і настирливий, як бульдог, який не випустить своєї жертви, хоч ти йому щелепи розтрощи. Невже він буде клацати отак зубами біля мого горла, аж доки хтось із нас не виб'ється з сил? Кружляє навколо мене, як звір, який поки що не зважується напасти, але тільки-но відчує, що не схибить, одразу переламає мені хребет.

Авд-ага знає, що я і Махмут — найслабкіші ланки в ланцюгу, от і вчепився в нас. І нізащо не відпустить.

Коли я уявив собі це чудове майбутнє, мене кинуло в холодний піт, а мій мозок став мов порожня торба — без жодної думки, без найменшої. Це тривало тільки мить, довгу й важку; від жаху й хвилювання мені забило подих, я подумки почав роззиратися довкола, сліпо й перелякано, готовий тікати будь-куди, тільки щоб урятуватися від цього страхіття.

Але як зненацька й безпідставно в голові утворилася порожнеча і в серці запанував страх, так само раптово мене охопила лють, мов після хвилинного застою зануртувала кров у жилах, мов після принизливого боягузтва запік мене сором. Я розумів, що лють нічого доброго не дасть, але мною вже надто тіпало, щоб стримати її. Я був сердитий і на себе за свою малодушність. Що він може знати про мене? Якщо справді щось знає, то чому не шукає в іншому місці? Він гризе мотузок, де найтонший, напосівся на мене, беззахисного.

Підперши таким чином свою лютість і досаду, я відчув її обгрунтованість і щирість.

— Ви питаєте, яке мені діло до Шех-аги? — процідив я злостиво, бажаючи принизити і себе, і його. — А вам відомо, скільки часу я без роботи? Ось і підлещуюся до нього, заглядаю покірно йому в очі, говорю люб'язності — може, він дасть мені якусь роботу, будь-яку, аби тільки не жерти самого себе, що всі відсахнулися від мене, як від паршивого собаки! Таке мені діло до Шех-аги! Дивно, що я ще досі не пішов у розбійники, до Бечира Тоски. Що вам треба від мене? Легко знущатися з бідного!

— Чого ти розкричався? — запитав він спокійно. — Що я тобі такого сказав?

— Того й кричу. Ходите довкола, чогось шукаєте, щось винюхуєте. Чому не скажете прямо: так і так? Викладу все, що знаю.

— Про що ти говорив зі старим Омером Сараною?

— Хотів купити в нього тютюну, я вже вам казав. Якщо не вірите, чом його не запитаєте?

— Питав. Він те саме каже.

— Ось бачите! То чого ще вам треба?

— Саме це й підозріло, що ви обидва те саме кажете.

От тобі й маєш! Я засміявся терпко:

— Пробачте, Авд-аго, що я кажу таке, ви старший від мене, але ви якийсь дивний! Те, що для кожної людини є доказом, у вас — підстава