Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

У червні 1919 року більшовики завершили масування війська проти адмірала Колчака й 9 червня розпочали контрнаступ, завдяки якому швидко відвоювали Уфу. Тепер Колчак зазнавав невдачі за невдачею — головно тому, що його чеські дивізії відмовлялися служити. 24 червня я дістав від нього телеграфом повідомлення про початок спільної операції проти Петербурга. У той самий час Сазонов упрохував уряди в Парижі й Лондоні натиснути на фінляндський уряд. На початку липня з верховної ради союзників надійшло повідомлення про те, що «уряди країн Антанти не мають нічого проти здійснення фінляндським військом операцій проти більшовиків», — доволі платонічна декларація, яка, зрозуміло, не мала жодних наслідків.

Щоб остаточно роз’яснити ставлення фінляндського уряду до питання спільних операцій проти Петербурга, я повідомив адміралу Колчаку, що визнання нашої незалежності є найпершою умовою зацікавленості Фінляндії успіхами білих росіян.

Знаючи непохитну позицію білих росіян у питанні неподільності Росії, я практично не сподівався, що Колчак повторить своє прохання. І справді, відтоді адмірал не озивався. Згодом я дізнався, що Колчак заборонив генералу Юденичу укладати будь-які угоди з Фінляндією. Генерал Денікін теж, здається, висловив протест, бо я «втручаюся у внутрішні справи Росії». Росію треба визволити без чужої допомоги.

Юденич поїхав з Фінляндії наприкінці липня 1919 року, щоб узяти на себе командування Північним корпусом, який тепер називався Північно-західна армія. У її складі було менш як 20 000 вояків.

Коли він відвідав мене на прощання, я подякував за виявлену увагу, побажав успіху його прагненням, заявив, що радо бачитиму його нашим сусідом по той бік річки Раяйокі, й наостанок сказав, що як колишній російський генерал можу лише поспівчувати йому.

«Чого це?» — з подивом запитав Юденич, а я відповів, що успіх з армією, більшість якої зібрано з дезертирів[48], видається мені малоймовірним.

Генерал Юденич тримався пасивно до 10 жовтня, коли почав наступ на Петербург, поки генерал Денікін наближався до Москви. Після десятидобових боїв Юденич опинився за 30 кілометрів від мети, але далі воєнне щастя відвернулося від нього. Навіть за підтримки британських танків його армія нічого не могла вдіяти з назбираними Троцьким численнішими загонами. Опинившись у дуже скрутній ситуації, Юденич мусив відступити до Естонії, де Північно-західну армію було невдовзі розформовано.

Для ілюстрації умов, у яких існувала армія генерала Юденича, можна згадати епізод, розказаний генералом Ліндером. У ті часи він відвідав Естонію для ознайомлення з ситуацією й коли разом з генералом Ґофом подався з Юденичем на якусь фронтову ділянку, той не зміг знайти жодного свого підрозділу!

У січні 1920 року Радянський Союз визнав незалежність Естонії. Наступ червоних на генерала Денікіна теж завершився успіхом. Під час тих подій я вже не був регентом Фінляндії.

Якщо повертатися до наших внутрішньополітичних проблем літа 1919 року, то центральним питанням можна назвати ухвалення нової конституції. Після того як монархісти обпеклися на німецькій авантюрі, стало зрозуміло, що про монархічну конституцію вже йтися не може. В принципі, я був монархістом, але аж ніяк не сліпим, щоб не бачити, що й республіканська конституція, якщо вона лиш гарантує міцну державну владу і суспільний лад, може забезпечити збереження і збагачення держави. Саме це я мав на увазі, коли звертався до Сенату 16 травня 1918 року і казав, що треба доручити кермо фінляндського державного корабля «твердій руці, до якої не сягатимуть партійні суперечки і якій не доводитиметься йти на компроміси й продавати державну владу за безцінь».

Поданий урядом проект республіканської конституції базувався на розробках професора К. Ю. Столберґа. 13 травня він надійшов до парламенту, де проти нього виступили ліві сили. Найбільше думки розійшлися в питанні про порядок виборів президента, право президента накладати вето на ухвалені парламентом закони, розпускати парламент і призначати нові вибори. Соціал-демократична фракція палко опонувала наданню президенту таких широких повноважень — насамперед права розпускати парламент. Були й такі, хто вважав, що президент узагалі не потрібен і носієм верховної влади може стати прем’єр-міністр — лишаючись при цьому на своїй посаді. Соціал-демократи до останнього боролися проти того, щоб президента держави вибирали спеціальні вибірники, й хотіли покласти вибір президента на парламент. Я вважав, що така система призведе до залежності президента від парламенту, тому був проти. Розмови на цю тему з найвидатнішими фінляндськими правознавцями, професорами Германсоном, Вреде й Еріхом, зміцнили мою думку.

Утім, врешті-решт я дав згоду на те, що перші вибори президента проведе парламент, але сказав, що не маю наміру затверджувати закон, якщо не буде зважено на мою позицію щодо виборів. Додатковою причиною компромісу було те, що я хотів виразно продемонструвати своє ставлення до виборів, де мене самого можуть висунути кандидатом. Мені не хотілося лишатися коло державного керма після виконання взятої на себе місії; до того ж майже не було сумнівів, що пост президента мені не дістанеться, якщо вибори проводитиме парламент, — на цю обставину, звичайно, сподівалися ліві партії. А, крім того, я хотів уберегти країну від іще однієї виснажливої передвиборної кампанії.

Я радо зауважив, що позицію уряду підтримала більшість парламенту. Вона схвалила прагнення уряду створити сильну державну владу шляхом досягнення необхідного балансу між законодавчою та виконавчою гілками. Тому народ мав вибрати президента за посередництвом 300 уповноважених на це вибірників. Президенту було надано право розпускати парламент і призначати нові вибори. Крім того, він діставав право суспензивного вето, отож мав змогу на якийсь час не дозволити набути чинності законам, які, на його думку, не міг затвердити.

Не бракувало голосів, які радили мені не підписувати конституцію в затвердженій парламентом формі. Непідписання означало б нові вибори, а їх я хотів уникнути. А ще мені рекомендували відкласти підписання, щоб цим дати країні можливість убезпечити становище фінляндського населення Східної Карелії, взявши активну участь у боротьбі з більшовизмом. Річ у тім, що час підписання конституції збігся з зазначеним вище епізодом, коли з нами зв’язувався адмірал Колчак. Але коли спілкування урвалося після моєї заперечної телеграми, а інтерес і сприяння Антанти оприявнилися з певною невиразністю і без накладання на нас зобов’язань, у мене, на мій погляд, не було передумов для реалізації будь-яких планів воєнних дій. Не хотів я, крім того, і спричинити ще одну кризу, а тому, бажаючи добра країні, дав перегоріти всім ідеям, пов’язаним із початком яких-небудь дій.

Я затвердив нову конституцію 17 липня 1919 року. Так було скасовано стару конституцію 1772 року, часів Ґустава ІІІ.

Коли я пишу ці рядки, фінляндській конституції минає 30 років. Коли тепер, на тлі подій,