Читати книгу - "Молоко з медом"

— Не про те йдеться, — похитала головою мама. — Справа в тому, що…

Лінчина мама зітхнула. Як розповісти про це доньці? Проте наважилася. Відчувала, що мусить їй це пояснити.

— Ти ж знаєш, що колись я вже прохала бабусю про допомогу. І вона мені тоді відмовила.

— Звичайно, що знаю. Вона казала, що справді не могла, бо якби могла, то напевне б це зробила. Це правда?

— Не знаю, — відповіла мама. Вона збрехала, бо насправді знала. Що якби не батько, мама б її підтримала. Відчувала б, що це її обов’язок. А якщо ні? Якщо це була хіба що відмовка? Бо тепер…

— Якби вона хотіла, то сама б запитала…

«Не факт», — подумала Лінка. Вона з досвіду знала, що люди не завжди здогадуються про те, що не було висловлено навпростець.

— Я запитаю в неї, мамо, — сказала Лінка. — Якщо відмовить — нічого не вдієш. Мені здається, що треба спробувати. А більше нікого в нас немає. Крім того — пригадуєш, як ти тоді… поїхала? Бабуся ж допомогла. Якби не вона — не знаю, що могло б статися. Удома було так жахливо самотньо. А коли приїхала бабуся — усе відразу змінилося на краще.

— Справді? — спитала мама.

І тоді Лінка усвідомила, що мамі про це нічого не відомо.

Лінка зателефонувала до бабусі ще того ж таки дня. І коли вже вислухала всі її захоплені відгуки про чудовий санаторійний парк, джакузі й чудодійні процедури, то про все бабусі розповіла.

— Я подумала, що, може, ти могла б приїхати? До випускних лише два місяці. Тоді письмові, усні, не знаю, як я дам раду. Мама й Адам уже використали свої відпустки. Я мушу закінчити школу, бабусю.

— Звичайно, що мусиш, — сказала бабуся. — Я приїду. Щойно повернуся — перепакую речі й приїду.

І коли та поклала трубку — Лінка аж застрибала від радощів.

У суботу Лінка прокинулася схвильована, мріючи, як увечері вони підуть кудись із Оскаром. Чи вважати це побаченням, вона не знала. Але їй було однаково. Навіть, якщо це й не мало нічого спільного з побаченням, Лінці просто неймовірно хотілося кудись піти. Задзеленчав телефон. Оскар.

— Слухай, — сказав він. — В університеті нині День відкритих дверей, на журналістиці. З 13-ї години. Хочеш піти?

— Ні, ти що… Почекай. Я ж виходжу ввечері. І якщо йду ввечері, то не можу вдень. Аж ніяк.

— А ти не можеш прийти з Свою?

— З Свою?

— А чом би й ні? Це лише дитина. Не тигр, не жирафа, не слон. У крамниці порцеляни.

— Взагалі я однаково мала з нею гуляти.

— Отож. Побачимо, як вийде, але чому б і ні?

Лінка подумала, чи сказати мамі, куди вона збирається, але, поміркувавши, відмовилася від цієї ідеї. Не варто з нею говорити про подальше навчання. Не в цій ситуації. Не після того, що мама сказала. Та чи могла вона їй дорікнути? Мама була реалісткою. Звісно, Лінка може подавати документи до вишу. Хіба це заборонено? Бодай для того, щоб побачити, чи вона б могла вступити. Але, може, краще перечекати рік, віддати дитину в ясла й жити нормальним життям. І не чекати ні від кого ласки. Бо її ситуація аж ніяк не зміниться. З дитиною вона на лекції не ходитиме. Звичайно, можна пошукати няню ще раз, але де взяти на це гроші? І це вже не питання двох тижнів до випускних, а цілого року. Лінці раптом зробилося прикро. Вона зрозуміла, що від чогось їй таки доведеться відмовитися. Принаймні на якийсь час.

— Мамо, ми йдемо гуляти, — сказала вона. — Може я… почитаю в парку. Така гарна погода. Мені ще треба літературу повторити. Кажуть, що цього року буде «Над Німаном» чи щось таке. А я нічого не пам’ятаю.

— Добре, — відповіла мама. — Повертайтеся на обід.

Погода й справді була гарною, навіть більш, ніж гарною. Було спекотно, що здавалося дивним о цій порі року. Весна промайнула швидко, власне, вона тривала кілька днів — і відразу настало літо. Літо у квітні. Дивно. «Може, це означає, що осінь настане в липні?» — подумала Лінка. Проте їй це не заважало, зовсім ні. Останнім часом вона постійно ходила з Євою до Саксонського саду й там читала й училася. Дитина, яка вдома часто бувала неспокійною, на прогулянці змінювалася до невпізнання. Зазвичай вона солодко спала, а якщо ні, то дивилася на дерева. Плакала тільки тоді, як була голодною, а нагодована знову швидко засинала, особливо, коли Лінка котила візка доріжками. Його погойдування малу явно заспокоювало. Так сталося й тепер. Лінка проминула фонтан, подивилася, як завжди, на статуї муз, і подумала, що дуже шкода, що між ними немає музи материнства, яке зараз теж видавалося їй мистецтвом. Проминула могилу Невідомого солдата й рушила в бік університету. Як добре було б коли-небудь, у майбутньому, ходити сюди пішки. На заняття. Вона б хотіла, як інші, думати про майбутнє життя. Про те, що буде, коли вона складе іспити. Для більшості учнів з її класу все здавалося зрозумілим. Вища освіта. Університет чи який-небудь приватний вуз. Дехто збирався поїхати кудись на рік, щоб, наприклад, вивчати іноземну мову чи подорожувати. Вони мали гроші. Мали можливості. Лінка ж не лише не була заможною, а ще й залишилася сама з дитиною. Може, Оскар справді мав рацію? Невже доля покепкувала з неї так рано?

Глянула на Єву. Мала не спала. Дивилася. На що вона дивилася й що там бачила — це мало залишитися її таємницею, та було помітно, що оте «щось» її дуже хвилювало. Може, то були гілки дерев на тлі блакитного неба? Мабуть, що так. Або хмарки, що пливли ген високо над ними. Ні, мабуть, не хмарки, вони не досить контрастні, зливаються з небом, а така мала дитина бачить тільки контрасти. Єва мала ясні сірі очі, серйозне личко, ледь насуплені бровенята, неначе намагалася пізнати таємницю всесвіту. Світле волоссячко маленької ельфійки починало ледь кучерявитися.

— Ти просто диво, — сказала їй Лінка. — Ти — диво, знаєш?

І тоді мала всміхнулася. І Лінці вперше здалося, що ця усмішка була адресована їй. Раніше траплялося, що Євині вустонька складалися в щось схоже на усмішку. Якусь гримаску, що виникала мимоволі й щезала так само швидко, як і з’являлася. Але цього разу то було щось геть інше. Єва всміхнулася до мами, і Лінка відчула радість, щастя,