Читати книгу - "Не мій мільйонер, Ірина Романовська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Аня? Аню!? Аничко, - легенько трясу кохану, але вона не реагує.
- Що з нею? – перепитую в поряд стоячої Насті.
- Знепритомніла. Знову. – Подруга різко хитає своєю шапкою перед блідим обличчям Ані. Наче на вулиці недостатньо дмухає холодний вітер.
- Як це розуміти знову? А коли був минулий раз? – Не помічаю, як кричу на перелякану блондинку.
- Та десь пів години тому. Ми вийшли з аудиторії та їй стало зле. Дійшли до вбиральні, Аня вмила лице холодною водою. Їй, начебто, полегшало.
- Хапай мою парасольку та йди поруч, - підхоплюю Аню однією рукою під коліна, другою під спину, на руках несу дівчину до своєї машини.
Непритомність - це поганий знак. Потрібно терміново їхати до лікарні. Нехай її обстежать. Раптом це якась пухлина чи ще щось? Не можна зволікати. Я не можу її втратити. Не зараз, коли в нас все налагодилося. Ні за що!
Настя відчиняє двері моєї машини, я обережно кладу Аню на заднє сидіння. Розстібаю їй куртку, щоб було більше повітря.
- Сідай, - хитаю головою її подрузі та рукою вказую на переднє сидіння.
- Я на своїй.
Я мовчки погоджуюся, широким кроком обходжу машину та сідаю за кермо. Студенти, які неквапливо йдуть по проїжджій частині, мене дратують до сказу. Сигналю їм кілька разів, щоби розходилися швидше в боки.
- Аню, сонечко, трошки потерпи. Ми швиденько зараз доїдемо до лікарні.
До найближчої хвилин п'ятнадцять їхати, якщо вибрати шлях через Південний міст.
- Дідько! – від злості та нетерпіння стукаю по керму, сигналю усім машинам, щоб натиснули педаль газу. А то чого вони ледве рухаються попереду мене.
Повертаю праворуч та, проїхавши метрів двісті вперед, майже впираюся у регулювальника. Проїзд через міст – перекритий. Їхати можна лише в об'їзд. Проїжджаючи повз патрульну машину, цікавлюся, що ж сталося чи можливо ссе ж таки проїхати, бо в моїй машині лежить непритомна дівчина.
Але, за словами поліціянта, здійснити проїзд неможливо. Менш як годину тому сталася велика дорожньо-транспортна пригода, в яку потрапили близько десяти автомобілів. Якийсь малолітній дурень вирішив, що він водій-ас і на високій швидкості пішов на обгін зустрічною смугою. Йшов проливний дощ, тому було слизьке асфальтове покриття та погана видимість. Сталося лобове зіткнення, водій однієї з машин втратив керування, пішов у замет. Це спровокувало подальші зіткнення решти автомобілів. Рух на всіх смугах дороги припинено, навіть для міського транспорту.
Намагаюся швидко пригадати де є ще лікарня. О, згадав. Перша міська найкраща. Але й до неї їхати хвилин тридцять-сорок. І це в кращому випадку, якщо встигну проскочити до заторів.
Вже на півдорозі помічаю в дзеркало заднього виду, що Аня починає потроху приходити до тями. Миготить повіками, рухає головою, ворушить руками.
- Аня, ти як? Потерпи ще трохи. Ми майже приїхали. Залишилося небагато. Лежи, не вставай. – стурбовано кажу їй я. Хочу до неї доторкнутися, лишень простягнувся долоню. Але я сиджу попереду, мені краще не крутитися та пильно стежити за дорогою.
- Де я? Куди ми їдемо? - дівчина намагається сфокусувати свій запаморочений погляд. Озирається на всі боки.
- Ми в машині. Їдемо до лікарні їдемо. Ще трохи залишилось.
На щастя, міські затори вдається спокійно об'їхати.
- Навіщо? - Повільно тримаючись за спинку заднього сидіння, Аня намагається прийняти вертикальне положення.
- Ань, кажу ж тобі, не підіймайся. Незрозуміло чому ти знепритомніла. Зараз приїдемо в лікарню, зробимо обстеження та все з'ясуємо. – трясця! От неслухняна дівчина. І кинути кермо не можу, і дотягнутися не можу до Ані, щоб вкласти її назад на сидіння.
- Не треба до лікарні! – просить перелякано моя маленька.
Раніше не помічав у неї фобії лікарень. На курорті спокійно поїхала зі мною перевіряти руку, а зараз он вся як трясеться.
- Я там була минулої п'ятниці. Низький гемоглобін. Я сьогодні погано поснідала, ось він і скаче. – вже ледве чутно бурмоче моя Аня.
– Коли ти встигла? А чому мені не сказала?
У голові одразу згадую, а я де ж я був у цей момент. У п'ятницю в мене була нарада на фірмі, я просто фізично не зміг забрати Аню з навчання.
- Зупинись, будь ласка, десь. Я сяду вперед. Мене хитає та нудить на задньому сидінні. - Аня морщиться сильно, ніби відчуває сильну печію. Тримає одну руку на грудях, іншою намагається прикрити рота.
На щастя прямо по дорозі є супермаркет з великою стоянкою. Звертаю до нього. Зупинившись, виходжу з машини та відчиняю задні двері, щоб допомогти Ані вийти. Її все ще хитає, але впевнено чіпляється за мою руку підводячись.
- Ігорю, нам треба поговорити, - Аня намагається говорити спокійно, без надмірної емоційності. Дивиться уважно в очі. Але я відчуваю, як вона тремтить. Дівчина намагається приховати своє хвилювання.
- Згодом поговоримо, Аню. Спочатку обстеження, потім усе інше.
- Ні, не треба жодного обстеження. Я була у лікаря, я ж казала. Просто сьогодні майже нічого не їла, от і стало мені зле. Ігорю, будь ласка.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не мій мільйонер, Ірина Романовська», після закриття браузера.