Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

Ні, тільки не це. Тільки не зараз.

Він чудово мене бачить. Дивиться крізь скло, за яке хочеться зараз схопитися та сховатись. У його очах є щось хижне. Одразу, що дає зрозуміти, що просто не буде. Але в той же час ми на відстані Видов взагалі на вулиці. І він тільки робить жест, даючи зрозуміти, що треба зайти і прямує будівлі компанії.

– Ой! – охає Юлька. – Роман Сергійович пішов. Що це сюди дивився? Так обід тільки розпочався.

– Ми маємо законну годину відпочинку, – говорю я, переводячи погляд на салат у тарілці. Начхати на Видова. Начхати на його невдоволення. Начхати на все. Не збираюся тремтіти та прогинатись тільки тому, що він не може утримати свій член у штанах.

Я рішуче наколюю на вилку салат. Отак, так!

– О, я візьму булочку, – бурмотить Юлька. – Може, сьогодні доведеться затриматись.

– Я не зможу, – одразу попереджаю.

Юля підозріло коситься на мене:

– Щось трапилося?

Слава богу, нічого серйозного. Навіть надійшло повідомлення з клініки, що у Єгора гарний настрій і припали до вподоби принесені мною ігри. Завтра треба викроїти час та приїхати до нього, скучає вже мій малюк.

Думаю, з Даміром вдасться домовитись. Він уже показав своєю поведінкою, що не належить до тих, на кого не можна спертися.

Ми закінчуємо обід та виходимо з кафе. Робота знову поглинає із головою. Десь за годину мені дзвонить Дамір. Він однозначно у хорошому настрої. Говорить бадьоро, трохи журить за те, що поскакала на роботу, не попередивши його. Але в той же час дає зрозуміти, що все чудово розуміє. Я мимоволі усміхаюся. Все ж таки який він у мене чудовий. Напевно, найпрекрасніший чоловік, якого вдалося зустріти на своєму життєвому.

– Я за тобою заїду, – вимовляє він тоном, що не терпить заперечень.

Я знову посміхаюся.

– Гей, Поліно, чого мовчиш?

– Не мовчу, здається, просто те, що в мене в голові не можна озвучувати.

– Надто непристойно?

– О так.

Починаю навіть сміятися, бо Дамір має рацію. Якщо почати описувати все те, що думкою вибудовується в уяві, то ... ох. Можна написати цілий еротичний роман. Але, якщо скажу вголос хоч фразу, то тут збереться цілий натовп колег, які жадібно слухатимуть та вимагатимуть продовження. А я не готова до таких пригод. Бо ще не вистачало!

– Добре, домовилися, крихітко, – прощається Дамір. – До зустрічі.

– До зустрічі, – наче у хмелю відповідаю я.

Ми з Юлькою працюємо як коні, тому що раптово роботи стільки, що не перепочити. Ніколи такого не було! Це ж треба, одразу кілька людей звільняються, але на їхнє місце вже стоять кандидати. Потім треба відвезти звіти, службову машину практично неможливо вичепити, Юлька матюкається, як затятий виробник та ні краплі не червоніє.

– Не думав, що ви, Юліє, настільки віртуозно володієте українськими матюками, – чуємо ми голос Видова.

Здригаємося від несподіванки обидві. І різко повертаємо голови у бік дверей. Начальник стоїть у дверях, спершись на одвірок. Руки складені на грудях, в очах іронія та такий легкий глум. Не злий, до речі, скоріше дуже лінивий.

Юлька різко замовкає та червоніє, як помідор.

– Вибачте, Романе Сергійовичу, накопичилося. Сьогодні день – просто жах. Ірина Вікторівна на лікарняному, ми тут з Полею як дві задерикуваті кози.

Видов повільно переводить на мене погляд. По ньому нічого неможливо прочитати, але моїм хребтом пробігають крижані мурахи. Зараз нічого, але обов'язково буде щось таке, що змусить мене занервувати чи того гірше – втекти.

– Що ви, Юлю, ви з Поліною прекрасні лані, граціозні та молоді. Не варто порівнювати себе з козами, які, безумовно, гарні, але для таких німф, як ви, не підходять за формою.

Юлька хихикає, а ось мені зовсім не до сміху.

Я тільки шумно видихаю і непомітно для решти стискаю під столом кулаки. Йди, йди звідси, вали у своїх справах. Не заважай нам доробити цей безглуздий обсяг роботи, від якого закипають мізки.

Він щось обговорює з Юлею, а потім повертається до мене та побіжно кидає:

– Поліно, перед відходом з роботи зайдеш до мене.

Я розумію, що нічим добрим це не закінчиться, але можу тільки пролепетати:

– Так, Романе Сергійовичу.