Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

Залишок дня пролітає так само клопітно, але я весь цей час як на голках. І перед тим, як збиратися додому, сиджу як на голках, розуміючи, що втекти не вдасться. Якщо не зайду, то завтра ранок почнеться зовсім не так, як хотілося б. Там вже скандалу не уникнути.

Я тихенько зітхаю.

Юля коситься на мене, навіть припиняє фарбувати губи вишневою помадою та відсуває дзеркальце.

– Поліно, не хочеш йти до шефа?

– Не дуже, – зізнаюся я, розуміючи, що не розповідатиму, чому.

– Хочеш, я піду з тобою?

Я мимоволі посміхаюся колезі та подрузі. Хочу звичайно. А ще краще, якщо ти підеш, а я постою в коридорі. Тобі він точно нічого не зробить, ти одружена.

Але вголос, зрозуміло, нічого подібного не кажу. Юля не винна, що Видов розпускає руки на все, що йому на смак. І не винна, що Дамір вирішив за мене заступитися. Тому тут розумітися тільки мені на одній.

– Ні, – хитаю головою. – Іди, Юлю, тебе вже Мишко чекає.

Колега підозріло дивиться на мене, явно чує недобре, але не може знайти відповідних слів. Тому швидко прибирає у сумочку помаду та дзеркальце, поправляє волосся та виходить з кабінету.

– Тримайся, в образу себе не давай, – напустує вона перед виходом. – Якщо що, то дзвони мені. Я візьму батькову мисливську рушницю та примчуся.

З моїх губ все ж таки зривається смішок. От молодець! Якщо наша Вікторівна надумає йти, то з Юльки вийде чудова заміна, бойова та ділова.

Вона підморгує та виходить. Я залишаюся сама. Деякий час бездумно дивлюся на червоним вогник монітора, що миготить, повільно проводжу пальцем, вимикаючи сенсорну кнопку і зітхаючи встаю. Перед смертю не надихаєшся. Тому треба вставати та йти. Не приб'є він мене. Сподіваюся…

Я беру сумку, перевіряю, чи все гаразд перед відходом, замикаю двері на ключ та прямую до кабінету начальника.

У приймальні самотньо та тихо, бо секретарка пішла додому. І правильно, так навіть на краще. Підходжу до значних дверей з темного дерева та стукаю, а потім обережно заходжу. Коли вже сказав, що чекає, що немає сенсу тупцювати біля дверей.

Видів сидить за комп'ютером, відблиски від монітора відображаються у вузьких окулярах, які він носить, коли працює з технікою. Зір береже, сволота.

– Доброго вечора, Романе Сергійовичу, – кажу я, щиро сподіваючись, що голос зрадницьки не тремтить.

Він мовчить, продовжує натискати щось на клавіатурі. Я починаю нервувати. Знаю це безглузде почуття та стан, коли співрозмовник узяв паузу та навмисне мовчить, відчуваючи твоє терпіння.

Тільки не піддаватися та не вестися на цю кричущу провокацію. Але я… чорт, я не залізна.

Видов нарешті піднімає на мене погляд, дивиться поверх прозорого прямокутного скла.

– Добре, що зайшла, Поліно, – вимовляє таким тоном, що мені вже недобре.

– Я слухаю вас, Романе Сергійовичу, – вимовляю по можливості холодно та спокійно.

Він відкидається на спинку крісла, я відзначаю, що на його холеному обличчі практично немає слідів після бійки з Даміром. То добре підлікували? Цікаво, однак.

– Що ж... Добре, що слухаєш. Як давно ти на два фронти, Поліно?

Питання ставить мене в глухий кут, я розгублено дивлюся на нього, не розуміючи, в чому мова.

– Які два фронти? Що ви маєте на увазі?

Від посмішки Видова хочеться вискочити з кабінету та бігцем домчати до околиці міста. Така вона холодна та страшна.

– Ну як же, – невинно вимовляє він та повільно підводиться з крісла. – Ходиш тут, посміхаєшся, крутиш своєю чарівною дупою, спокушаючи мене. А насправді, у тебе вже хтось є.

Видов наближається до мене, я відступаю доти, доки не впираюся спиною в стіну. У роті пересохло від страху – настільки люто виглядає начальник. Нехай він у діловому костюмі та бездоганно говорить, але я відчуваю, що мене заганяє в клітку дикий звір, якого ще ніхто не рятував.

– Ви щось плутаєте, Романе Сергійовичу, – насилу кажу я. – Нікого я не думала спокушати. І завжди вам стверджую, що треба переключити свою увагу на когось іншого, але ви не слухали.

Через секунду я опиняюся втиснута у стіну. Від запаху його парфуму робиться душно, голова йде кругом. Жорсткі пальці стискаються на моєму підборідді.

– Дивись у вічі, Поліно, коли з тобою розмовляють, – недобро примружується він.

У його голосі – вся крига покинутих людських жител, до яких зайшли моторошні тварюки, готові знищувати все на своєму шляху.

Друга рука ковзає по моєму стегну, стискає сідницю.

– Ти мені дещо заборгувала, крихітко, за той хук справа, – практично гарчить він. – І я візьму тебе прямо на цьому столі, щоб отримати хоч якусь сатисфакцію за те, що сталося.

Я упираюся, намагаюся його лягнути, звиваюся, що є сил, але нічого не можу вдіяти проти фізично розвиненого чоловіка, що вищий за мене на голову.

– Не смійте! Не…

Грубий дикий поцілунок не дає більше нічого сказати.

_______________________________________
Любі мої, що думаєте про Видова? Що з ним робити?

Автор стає щасливіше, коли ви на нього підписуєтеся. Дякую!