Читати книгу - "Зіграй мою наречену, Холод Влада"

— Надю, в цій сцені ти маєш показати нам характер. Ти дізналася від приватного детектива, що чоловік тобі дійсно зраджував, поки був у відрядженнях. Зараз ми переходимо на крупний план обличча, без діалогу. Нам треба зловити цей момент, він є одним із ключових в усій сюжетній лінії твого персонажа, — серйозно сказав Модест Валеріанович.

— Добре, — я кивнула.

Ми знімали мало не з самого ранку і зараз вже закінчувався перший мій день тут.

Все йшло доволі добре. Сьогодні ми знімали всі сцени з детективом і деякі — з чоловіком моєї героїні, тож я познайомилася  з обома з них.

За сценарієм, моя героїня відчувала, що чоловік їй зраджує і боялася, що він готує документи на розлучення, щоб вона при цьому нічого не отримала. Моя героїня наймає детектива, який має назбирати фактів про те, що її чоловік зраджує, бо за їх шлюбним договором, якщо буде доведена його зрада, то вона отримає половину його грошей.

Героїня зараз не любила чоловіка, але їй все одно було боляче бачити фотографії з коханкою. Треба було показати це. Показати, як остання примарна надія як жінки і дружини руйнується через це фото.

Я підійшла до столику кафе. Сіла напроти детектива.

Зараз, я стану Мартою Веніамінівною.

— Масовка пішла, — скомандував керівник масовкою.

На фоні почали метушитися люди. Хтось сидів за столиком і тихо розмовляв, офіціанти ходили, хостес теж.

— And Actiom! — сказав режисер.

Я подивилася на детектива вичікувальним поглядом. Відчула, що мені дійсно страшно питати його. Наші погляди зустрілися.

— Ваші фото, — він простягнув мені паперовий пакет розміру А4.

Я прийняла пакет і подивилася на нього. Закусила губу і таки акуратно відкрила.

Подивилася на фотографію. На ній дійсно був він. Чоловік цілувався з молоденькою блондинкою.

Я спочатку посміхнулася. В очах помутніло. Запізніло зрозуміла, що на очі вже почали навертатися сльози, але я стримувала їх.

Перевернула фотографію, заховала назад в паперовий пакет і знов подивилася на детектива.

Наші погляди зустрілися, але я майже одразу подивилася кудись вбік. А потім злегка тремтячими руками дістала сумочку.

Оператор тепер тримав у фокусі саме її.

Я так само злегка тремтячими долонями дістала гроші і, накривши їх тканинною серветкою, підсунула до детектива.

— Флеш-носій? — металевим тоном перепитала я.

— На дні пакету, — він непомітно забрав гроші з-під серветки.

Я кивнула, потім торкнулася долонею «дна» пакету. Судячи з прямокутної форми маленького об’єкту всередині, там дійсно була флешка.

Я знов кивнула.

— Якщо в вас більше нема до мене справ, то...

— Більше ніяких справ, — я зітхнула.

— Бувайте, — він встав з-за столу. — І якщо будуть ще якісь питання — звертайтесь.

Я відвела погляд і кивнула.

А потім почула, що він йде. Не стрималася і таки подивилася йому вслід.

— And CUT! — сказав Модест Валеріанович. — Всі молодці, ми добре вкладаємось в час. Можливо, якщо сьогодні встигнемо зняти ще одну сцену, то буде всього два знімальні дні...

Я усміїнулася.

Режисер почав давати вказівки команді. Всі оперативно спаковували обладнання.

Тут, на майданчику, в перший же день зйомок, я згадала, як це — зніматися в кіно.

Згадала всі ті відчуття, які оволодівали мною раніше, коли я грала. Я знов згадала, що саме для цього я і була створена. Це дійсно було моє. Це є моє і завжди буде моїм.

Тепер я точно не відступлюся. Це лише перший крок. Я впораюся. Все буде добре.

***

Я вийшла з метро і дістала з кишені свій телефон. Ще була лише десята, тож він ще навряд спить.

Я натисла на кнопку виклику.

— Привіт, — почула я його голос і одразу усміхнулася.

— Привіт, — відповіла йому я. — Бачила твій виклик, але не могла відповісти. Була на зйомках.

— Пізно так...

— Та хіба це пізно? От пам’ятаю на передостанньому моєму проекті ми знімалися і вночі, і навіть о четвертій ранку. Ловили схід сонця. Добре, що то було літо...

— Ти тоді добре зіграла, — м’яко сказав він.

— В сенсі? — здивувалася я.

— Це ж була не якась романтична комедія, це була драма, — продовжив він.

— Ти що, дивився мої старі фільми? — я напевно зовсім почервоніла.

— І не раз... Ти була дуже мила тоді. Особливо тоді, в тій червоній сукні на сході сонця.

— Ти ніколи про це не говорив... — тихо сказала я.

— На прем’єру першого ходив в кінотеатр. Сам, нікому не казав.

— Але ж це було стільки років тому? Ми були першокурсниками...