Читати книгу - "Пастка для некромантки, Агата Задорожна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Я знаю тільки одну, – відізвалася жінка. Вона вже не відступала, але й не виглядала наляканою; щойно монета зникла, з неї наче спав увесь жах, що блукав на обличчі і в рухах всього хвилину тому. – І це я.
Сумнівів тепер просто не залишалося, тож Айза випросталася. З цим варто було закінчувати, як би її не мучила цікавість.
– Чого ти хочеш? – запитала вона, схиляючи голову. Можливо, вона могла би виконати останнє бажання Айзи, якщо воно було досяжним, і тоді дух міг би піти мирно. Це було би найкращим рішенням.
Жінка виглядала щиро здивованою питанням.
– Ти ще питаєш? Як думаєш, чого хочеться духу? – Айза не знала, що й відповісти, тому мовчала. – Я хочу тиші. Хочу нарешті піти – ось тільки не можу; і через тебе в тому числі.
Тепер здивувалася вже Айза – ще хвилину тому вона взагалі нічого не знала про цього духа, а зараз вже була якось винна у її не-смерті? не-житті? не-потойбіччі?
–..що? – тільки і встигла запитати вона. Жінка вказала підборіддям на її кишеню і Айза здогадалася. Певно, монета була якорем, тому ця інша Айза і боялася її так сильно – ось в чому була суть артефакту; він тримав духа прив’язаним до цього світу і покірним.
– Це ж не я її створила, – заперечила Айза. – Я тільки знайшла її на дні могили. Твоєї, очевидно.
Жінка похитала головою, але вже не виглядала так впевнено. Можливо, у її примарній голові вже не існувало ні простору, ні часу, і вона просто не могла усвідомити, як багато років і століть минуло із її смерті.
– Але ти її тримаєш. Можливо, скажеш ще, що це не ти розхитуєш духів? Прикликаєш їх повстати кожної ночі? Можливо, це не ти ходиш між кладовищами і намагаєшся… Чого ти хочеш досягти, поясни мені? – жінка ступила крок до неї, і у її голосі знову з’явилася міцна, щемка твердість – як у воїтельки і правительки.
Айза мимоволі відступила на крок і розгублено похитала головою.
– Про що ти, в Літа, говориш? Яке розхитування духів? Можливо, ти не помітила, але я займаюся протилежним, – якби Айза не стояла у цю мить посеред невагомого туману, вона би, певно, торкнулася серпа, щоб і дурний зрозумів, що вона некромантка. Але серпа при ній не було; втім, здавалося, жінка це зрозуміла і так.
– Ну, щось із цим в тебе все кепсько поки що, – в’їдливо заявила вона. Айза насупилася, нічого не розуміючи. Так, кілька трупів зникли – але пан Рубчик дав їй чітко зрозуміти, що це трапляється мало не постійно, і сильно перейматися через це не варто.
– Про що ти?
– Енергія, – протягнула жінка. Вона дивилася на Айзу як на малу, зовсім нерозумну дитину. – Ви що там, зовсім посліпли? Відчуй нитки сили Морени. Відчуй і запитай себе – а чи такі вони самі, як рік, чи навіть місяць тому? Чи такі самі вони, як учора?
Айза не знала відповіді на це запитання, тому знітилася.
– Думаєш, хтось хоче нашкодити? Спеціально їх розхитує? – запитала вона із сумнівом. Райн був нічим іншим, як віддаленим від столиці провінційним містом-цвинтарем, куди у заслання відправляли вчених. Який сенс щось тут руйнувати? Та відповідь не змусила себе чекати.
– Та я тобі про це й говорю! Не пізніше, як на Жнива ця сила стане такою неконтрольованою, що… Навіть не знаю насправді, що буде. Ніколи не бачила такої кількості трупів в одному місця. Це ж треба було придумати таку дурницю!
Жінка похитала головою, а потім завмерла. Мить вона стояла так, наче щось різко зрозуміла, і тільки потім знову подивилася на Айзу майже живими очима.
– Ти ж не впораєшся сама, так? – запитала вона, обдивляючись Айзу більш критично, ніж будь який викладач у університеті. – Ні, ні, це неможливо. Я мушу тобі допомогти. Врятувати Райн. Десь… десь тут ним ходять мої нащадки. Мабуть.
Вона подивилася на Айзу так, наче сподівалася, що та зараз розповість їй історію родини Айзи, правительки щойнозаснованого Райну, до сьомого коліна. Але вона перетворилася на легенду, тож Айза не знала нічого, і тому мовчала.
– Гаразд, – жінка розправила широкі плечі, наче наважилася на щось. – Діставай монету.
Айза насупилася. Виконувати накази духів – це точно не те, що мав би робити хороший некромант. Але рука Айзи все одно чомусь потяглася до кишені, і вона дістала із неї ту діряву монету. Жінка зіщулилася, наче готувалася до болю, і ступила вперед, до Айзи. Тільки ось та в останню мить підняла артефакт вище і відвела його назад.
– Не так швидко, – твердо сказала вона. – Що ти взагалі збираєшся робити?
Воїтелька дивилася на неї невдоволено, але все ж зупинилася.
– Допомагаю тобі, – вона зробила ще крок, але монета залишалася недосяжною. Тожі жінка зітхнула і нарешті завмерла. – Я замкну сама себе у монеті, і тоді ти зможеш використати мою силу, коли прийде час. Врятуєш Райн, а мене нарешті відпустиш у мирне потойбіччя. Розумієш?
Айза повільно кивнула.
– Але… як мені знати, що ти не брешеш?
Це було наївне, дурне запитання, тож жінка засміялася, і Айза навіть не могла її звинувачувати.
– Ніяк, Айзо. – Це вдруге вона назвала її за ім’ям, і воно покотилося в тумані луною, наче відбивалося від десятків невидимих стін. – Але доля звела нас разом – ми носимо однакове ім’я. Можливо, маємо однакову долю – Морена іноді грає в цікаві ігри.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пастка для некромантки, Агата Задорожна», після закриття браузера.