Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

На протилежному боці вулиці ми з Олесею щиро подякували за поміч жалісливій міщанці, клятвено запевнивши, що коли знову опинимося в Кизи-Кермені, то неодмінно відшукаємо в ремісничій частині міста, будинок шорника Кіндрата Дебелого. Потім, не довго роздумуючи, оскільки все одно не знали, де знаходимося, пірнули в найближчий проміжок між будинками, маючи намір вийти поміж ними до муру між середмістям і нижнім районом.

Зовсім не орієнтуючись у тутешньому хитросплетінні вулиць і провулків, я вирішив, що найкоротший шлях з лабіринту — йти вздовж стіни. Рано чи пізно, вона нас точно приведе до якоїсь хвіртки або воріт. І це набагато надійніше, ніж блукати по закутках незнайомого міста.

Олеся не сперечалася. Вона взагалі перебувала в чудному стані. Дивилася на мене широко розплющеними очима, інколи навіть не кліпаючи, але при цьому, схоже, нічого навколо не помічала.

— Гей, чудо-юдо, прокинься! — смикнув її за рукав свитки, коли дівчина мало не налетіла на кинуті кимось під ноги граблі. — Гуля на чолі або синець під оком, навряд чи зроблять тебе привабливішою. А ось калікою запросто можеш стати... А на яку біду мені одноока дружина?

Пожартував, ага... Олеся головою похитала, але в реальність не повернулася. В усякому разі, істотних змін я не помітив. А погляд як би ще більш задумливим не став.

— Та що з тобою, в кінці кінців таке?!

Перш, ніж йти далі, я вирішив прояснити ситуацію. Бо так і до біди недалеко.

— Ти правду сказав... чи лиш вибрехався від тітки, щоб не чіплялася? — насилу вичавила з себе дівчина, густо червоніючи та опускаючи очі.

Тьху-ти! Грубку ще колупати почни! Хто про що, а вошивий про лазню. Тут, можна сказати, доля всього православного світу вирішується... ну, або великої його частини, а дівчині лише любов у голові.

Але ж такими словами не відповіси. Дівчата істоти дивні. Багато чого пробачити можуть, крім насмішок над їхніми почуттями. З цим вогнем краще не жартувати. Реакція може виявитися геть непередбачувана, від смертельної образи до трагічного фіналу... Ага, на кшталт: «У моїй смерті прошу винити Клаву К.» Хоча, там якраз усе навпаки...

— Звичайно, мила. Хіба, після всього, що між нами було і разом пережитого, ти можеш сумніватися в моїх почуттях? Це навіть образливо... Кохаю я тебе, кохаю...  От тільки не до цього зараз. Про сестричок своїх згадуй частіше, про те — як ми їх з неволі звільнятимемо... А вже потім, про інше. Добре? І мене не відволікай від справи... Інакше не доживемо до щасливого життя... в майбутньому...

Що-що, а розвішувати локшину та спагеті на вуха викладачам і однокурсницям у наших вишах навчають на відмінно з плюсом. Куди там іншим дисциплінам. Не встояла і Олеся — розтанула, мов... Але в себе прийшла, — а це головне. Короткий і дуже смачний поцілунок на додачу, скріпив виголошену промову і дозволив повернуться до проблем більш насущних.

— Нічого розповісти не хочеш? Що бачила, що чула? Поки на ринку сиділа.

— Нічого... — дівчина майже бігла, намагаючись триматися врівень моїм розгонистим крокам. — Ви і відійти не встигли, як Василь купив мені у торговки жменю насіння і велів сидіти там, нікуди не йти і чекати першого, хто повернеться... Насіння закінчилися, а вас все не було. Знаєш, як я злякалася?

— От ніколи б не подумав... Як же ти, така полохлива, сама через половину Дикого Поля на Січ пробиралася? Я б точно не ризикнув самотужки.

Дівчина трохи забігла вперед і заглянула мені в обличчя, чи не насміхаюся? Але не побачила нічого підозрілого і заспокоїлася.

— Бо тоді я іншого боялася ще більше… — пояснила простодушно. — Весь час сестрички перед очима стояли. Напевно, море вбрід би перейшла і не помітила... І тепер боюся. Не за себе... А що не зможу їм допомогти. Я ж без вас... без тебе... Бо ви...

Олеся заплутала в думках і замовкла.

— Все буде добре, ось побачиш... Спершу ми з тобою допоможемо козакам, а потім — вони нам. За Тіпуна обіцяти не буду, а в Полупуді — як у собі впевнений. Навіть не сумнівайся.

У цьому місці здалося б обійняти дівчину за плечі, та й поцілувати ще разок — з усією старанністю. От тільки, якщо побачить хто — можуть неправильно зрозуміти. Або навпаки, що ще гірше — зрозуміти правильно. А ряджений, завжди викликає як не підозру, то нездоровий інтерес і пересуди. А ще — чутки... Що поширюються швидше за підпал. Тому, я зробив вигляд, ніби щось помітив попереду, серед кущів бузку і пішов швидше. Ну, а на бігу — не до поцілунків.

Як часто буває, допоміг випадок. Кущ на задвірках виріс не просто так, а був посаджений з умислом. Розлогі, широколисті гілки дуже добре прикривали невеликий, вузький лаз. Я і помітив його лише тому, що весь час роздивлявся стіну.

— Супер... Давай за мною...

Той, хто маскував прохід, подбав про зручність користувачів. Посадив би він тут шипшину чи терен, охочих скоротити шлях стало б значно менше. Бузок у цьому плані більш приємна рослина, але і він примудрився в декількох місцях зачепити і мало не роздерти мені шаровари... Бешкетник. З урахуванням того, що білизни тут ще не придумали навіть у вигляді підштаників — тож міг вийти курйоз. Хоча, про що я? Все що чоловік приховує від інших, Олеся вже бачила. А от одягу шкода... На кожен кущ не настарчиш.

Гм, виявляється, це тільки я такий ведмідь. Дівчину кущ пропустив, як добру подругу. Не скажу, що не ворухнувся, але навіть шапки не зачепив. Ех, одним словом — дитя асфальту і міських джунглів... по звичайній землі ходити розучився. А, може, і не вмів ніколи?