Читати книгу - "Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході, Кормак Маккарті"

Малюк лежав нерухомо. Він чув, як суддя йде вбрід проти течії. Малюк лежав і мовчки рахував собі під ніс. Коли каламутна вода підійшла до нього, перестав рахувати і кинув у неї пучок сухої трави, який понесло за течією. Порахувавши до того ж числа, малюк побачив, що той жмуток майже зник серед кісток. Він виповз із води, подивився на сонце і попрямував туди, де залишив Тобіна.

Неподалік від струмка він знайшов досі мокрі сліди колишнього священника, позначені кров’ю. Малюк слідував за ними по піску, поки не дійшов до укриття, де скрутився Тобін, той засичав до малюка.

Ти їх забив, хлопче?

Малюк підняв руку.

Ага. Я чув постріли, цілих три. Дурня теж, так, хлопче?

Малюк не відповів.

Гарний хлопчик, просичав колишній священник. Він обв’язав шию сорочкою і, дивлячись на сонце, сидів навпочіпки поміж смердючими кілками, голий до пояса. Довгі тіні тягнулися по дюнах, і в тій тіняві дивні скупчення кісток померлих звірів перекосилися у піску, ніби перекручена арматура. До темряви залишалося дві години, що і зауважив колишній священник. Вони лежали під твердою, як дошка, шкурою мертвого вола і слухали заклики судді. Той виголошував принципи юриспруденції, цитував конкретні справи. Роз’яснював закони, що стосуються прав власності на присвійчених тварин, і цитував справи про позбавлення громадянських і майнових прав, що слід застосувати до нащадків колишніх злочинних власників коней, що «псували тваринам кров», а тепер лежать мертві серед кісток. А потім говорив і про інше. Колишній священник нахилився до малюка.

Не слухай його, сказав він.

Я не слухаю.

Затули вуха.

Собі затули.

Тобін затулив вуха руками і подивився на малюка. Через втрату крові його очі блищали, і він серйозно розхвилювався. Зроби, прошепотів він. Думаєш, він до мене говорить?

Малюк відвернувся. Він помітив, що сонце сідає на західному краю пустки, і вони більше не розмовляли аж до темряви, а потім підвелися й попростували далі.

Вони крадькома виповзли з улоговини і рушили через низькі дюни, востаннє глянувши на долину, де на краю насипу мерехтіло на вітрі багаття судді, видиме зусібіч. Вони не збиралися розмірковувати, що він використав як паливо, і до того, як зійшов місяць, уже були далеко в пустелі.

У цій місцевості жили вовки та шакали, які вили в першій половині ночі до появи місяця, а потім замовкали, ніби здивовані його сходженням. А далі знову вили. Подорожні заслабли через свої рани. Час від часу лягали відпочити, але щоразу ненадовго й завжди оглядаючи обрій на сході, раптом там виникне якась постать. Вони тремтіли від вітру, що віяв безплідною пустелею з якогось безбожного, холодного, неплідного квадранта, не несучи жодних новин. Коли настав день, піднялися на невелике узвишшя посеред тієї безкрайньої рівнини й присіли на сипкий сланець, спостерігаючи за сходом сонця. Було холодно, колишній священник у лахмітті та закривавленому комірі обхопив себе руками. На тому горбку вони і заснули, а коли прокинулися, було вже майже опівдні, і сонце стояло високо в небі. Вони сіли і роззирнулися. На відстані кілометр-два побачили постаті судді та дурня, які наближалися до них рівниною.

XXI

Вигнанці в пустелі — Відхід — Схованка — Вітер на їхньому боці — Суддя повертається — Звернення — Los Diegueños — Сан-Феліпе — Гостинність дикунів — У гори — Гризлі — Сан-Дієґо — Море.

Малюк подивився на Тобіна, але обличчя колишнього священника нічого не виражало. Він сидів змарнілий і змучений та, видавалося, взагалі не впізнавав мандрівників, які наближалися. Ледь звів голову і заговорив, не дивлячись на малюка. Іди сам, сказав він. Рятуйся.

Хлопець підняв зі сланців флягу, відкоркував її, випив і передав Тобіну. Той ковтнув води, потім вони просто сиділи й спостерігали, а згодом встали, розвернулися і рушили далі.

Геть виснажені ранами і голодом, жалюгідні на вигляд, вони, хитаючись, тяглися далі. Вода закінчилася опівдні, і вони сиділи, роздивляючись безплідну місцевість. Із півночі повіяв вітер. У роті пересохло. Пустеля, в яку вони потрапили, була абсолютною пустелею, позбавленою будь-яких особливостей, тож тут не існувало ніяких орієнтирів, щоб позначити їхнє просування. Земля з обох боків спадала по аркатурі, і ці межі і окреслювали їх, і визначали їхнє положення. Вони встали і пішли далі. Небо світилося. Вони не бачили жодних слідів, по яких можна було б іти, окрім залишків спорядження, залишеного мандрівниками, і людських кісток, винесених із могил гребнями піску. У другій половині дня земля попереду почала підійматися, нарешті вони стали на гребені низького ескеру, обернулися й побачили на рівнині суддю, що, як і раніше, був десь за три кілометри від них. Тож вони пішли далі.

Наближаючись до водопоїв у пустелі, зауважуєш, що навколо стає дедалі більше мертвих тварин, так було й тепер, наче навколо колодязів на живих істот чигала смертельна небезпека. Мандрівники озирнулися. Суддя зник за узвишшям. Перед ними лежали вибілені дошки фургона, а далі силуети мула і вола, шкури яких від безперервного тертя піску стали лисі та подібні на брезент.

Малюк стояв, вивчаючи це місце, потім повернувся назад приблизно на сто метрів, зупинився і поглянув на свої неглибокі сліди. Нарешті подивився на схил ескеру, занесений піском, з якого вони спустилися, тоді став навколішки, поклав руку на землю і прислухався до кремнеземного свисту вітру.

Коли він підняв руку, на землі залишився тонкий кряжик нанесеного піску, і малюк спостерігав, як той повільно зникає.

Повернувшись, він побачив спохмурнілого священника. Малюк став на коліна й подивився на нього. Треба сховатися, сказав він.

Сховатися?

Так.

І де ти хочеш сховатися?

Тут. Ми сховаємося тут.

Тут не можна сховатися, хлопче.

Можна.

Думаєш, він не піде по твоїх слідах?