Читати книгу - "Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході, Кормак Маккарті"

Вітер їх розвіє. На схилі отама їх уже немає.

Немає?

Жодного сліду.

Тобін похитав головою.

Ходімо. Треба йти.

Тут не сховатися.

Вставай.

Тобін знову похитав головою. Ох, хлопче, зітхнув він. Вставай, наказав малюк.

Іди, іди, махнув Тобін.

Малюк заговорив до нього. Він же ніхто. Ти сам так мені сказав. Що люди зроблені із піску земного. Казав, що це не прип… прип…

Приповість[249].

Не притча. Що це суто факт і суддя — така ж людина, як і решта.

Тоді стань проти нього, сказав колишній священник. Якщо так, стань проти нього.

Так він із гвинтівкою, а я з револьвером. Він із двома гвинтівками. Вставай давай.

Тобін піднявся. Він постояв, хитаючись, і зіперся на малюка. Потім вони рушили далі іншим шляхом, повз власні занесені сліди і фургон.

Вони проминули першу купу кісток і дійшли туди, де на шляху лежала пара мертвих мулів, там малюк став навколішки і почав копати дошкою схов, увесь час поглядаючи на обрій на сході. Тоді вони лягли долічерева і прикрилися гидючими кістками, як ситі падальники, і чекали, доки суддя підійде і промине їх, якщо він таки промине.

Їм не довелося довго чекати. Він знову з’явився на узвишші, на мить зупинився, а потім почав спускатися з пагорба разом зі своїм слинявим економом[250]. Хвиляста місцевість перед ними була засипана піском, і хоча всю територію суддя міг добре роздивитися з узвишшя, він не став цього робити і, здавалося, не помітив, що втікачі зникли з поля зору. Спустився зі схилу на рівнину, тримаючи попереду ідіота на шкіряному повідці. Суддя ніс дві гвинтівки, які належали Брауну, дві баклаги, ремені яких схрещувалися на його грудях, а ще мав пороховий ріжок і порохівницю, сак і брезентовий наплічник, певно, теж колишню власність Брауна. Але найдивнішою була парасолька, зроблена з гнилих шматків шкіри, натягнутих на скелет із ребер, обв’язаних шматками лямок. Ручкою там слугувала передня нога якоїсь тварини, а коли суддя наблизився, його вбрання видалося майже суцільним конфеті, бо одяг був такий подертий, що не міг вмістити його постать. Несучи перед собою цю мерзенну парасолю, із ідіотом у нашийнику із сириці, який тягнув повідець, суддя скидався на занепалого підприємця, що тікає від гніву громадян, які пограбували його лікарську трупу після шоу.

Суддя та ідіот йшли по рівній землі, і малюк, лежачи долічерева у піщаній ковбані, дивився на них поверх ребер мертвих мулів. Він бачив свої та Тобінові сліди на піску, нечіткі та вже звіяні вітром, але досі видимі, і спостерігав то за суддею, то за слідами, слухаючи, як пісок рухається пустелею. Десь метрів за сто від них суддя зупинився й оглянув землю. Ідіот присів навпочіпки, натягуючи повідець, наче якийсь безволосий лемур. Він покрутив головою і понюхав повітря, ніби сам когось вистежував. Капелюх він загубив, чи, може, суддя його в нього віндикував[251], а на ногах в ідіота були дивні грубі пампуті, вирізані зі шматка сириці та прив’язані до підошов скрученими коноплями, знайденими в якійсь пустельній трощі. Недоумок на повідці кидався вперед і хрипів, а його руки звисали перед грудьми. Коли вони проминули фургон і пішли далі, малюк зрозумів, що вони пройшли точку, де вони з Тобіном збочили зі шляху. Він глянув на сліди. Слабкі відбитки на піску вели назад, а потім зникали. Колишній священник схопив його за руку і засичав, показуючи на суддю, вітер торохтів обривками шкіри на скелетах, а суддя і недоумок ішли собі по піску, поки не зникли з очей.

Малюк і Тобін лежали мовчки. Колишній священник трохи підвівся і визирнув, а потім подивився на малюка. Той повільно зняв палець з курка револьвера.

Такого шансу більше не буде.

Малюк застромив револьвер за пояс, став навколішки й визирнув.

І що тепер?

Малюк не відповів.

Він чекатиме біля наступного колодязя.

Хай чекає.

Можна повернутися до струмка.

І що тоді?

Чекати, поки пройде якийсь загін.

І звідки він прийде? Порома більше нема.

До струмка приходить дичина.

Тобін визирав крізь кістки та шкуру. Коли хлопець не відповів, він звів очі. Ми могли б піти туди, сказав він.

У мене чотири набої.

Малюк підвівся, щоб оглянути цю землю падальників, колишній священник теж підвівся і розглянувся разом із ним. І тоді вони побачили, що суддя повертається.

Малюк вилаявся і впав на землю. Тобін присів. Вони сповзли в ковбаню й лягли, як ящірки, підборіддям у пісок, спостерігаючи, як Голден знову перетинає пустельну ділянку перед ними.

З ідіотом на припоні, спорядженням і парасолькою, що хилилася донизу на вітрі, наче велика чорна квітка, він проминув уламки фургона і знову опинився на схилі піщаного ескеру. На гребені розвернувся, недоумок присів біля його ніг, суддя опустив перед ним парасолю і звернувся до місцевості.

Це священник довів тебе до цього, хлопче. Я знаю, ти не ховався б. Я також знаю, що в тебе серце не лежить бути найманим убивцею. Цієї години я вже двічі пройшов перед вашими прицілами і пройду втретє. Чому б тобі не показатися?

Ти не вбивця, вигукнув суддя. І не боєць. Тканина твого серця з дефектом. Думаєш, я цього не знаю? Ти один бунтував. Ти один зберіг милосердя до язичників у якомусь куточку своєї душі.

Недоумок підвівся, підніс руки до обличчя, дико залементував і знову сів.

Думаєш, я вбив Брауна і Тоудвайна? Вони живі так само, як ти і я. Вони живі, на них впливають наслідки їхнього вибору. Ти розумієш? Запитай священника. Священник знає. Священник не бреше.

Суддя підняв парасолю і поправив свої обладунки. Можливо, вигукнув він, можливо, тобі наснилося це місце. Ти снив, що тут помреш. Він спустився з ескеру