Читати книгу - "Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході, Кормак Маккарті"

Вони б загинули, якби індіанці їх не знайшли. Першу половину ночі вони трималися Сіріуса, який був ліворуч на південно-західному горизонті, де Кит перепливав убрід порожнечу, а Оріон з Бетельгейзе оберталися над головою, спали мандрівники, згорнувшись і тремтячи в рівнинній темряві, а коли прокинулися, виявили, що небеса повністю змінилися, а зірки, на які вони орієнтувалися, зникли, начебто їхній сон тривав кілька пір року. На каштановому світанку вони побачили напівголих дикунів, що рядком присіли на узвишші на півночі. Вони встали й пішли, і їхні довгі вузькі тіні із вдаваною потайністю почергово підіймали тонкі шарнірні ноги. На світанні гори на заході поступово ніби змазувалися. Аборигени рухалися вздовж піщаного кряжу. Невдовзі колишній священник сів, хлопець став над ним з револьвером, а дикуни, зійшовши з дюн, як намальовані духи, наближалися до них рівниною, то кидаючись уперед, то спиняючись.

Це були дієгенйо, озброєні короткими луками. Вони підійшли до мандрівників, стали навколішки й напоїли їх водою з гарбузової фляги. Вони і раніше бачили схожих подорожніх, і навіть таких, що страждали ще більше. Умови їхнього існування на цій землі були нестерпно складні, тож вони знали, що тільки якесь жорстоке переслідування може довести людину до такого становища, щодня вони спостерігали, коли ж ця істота вилупиться у своєму жахливому кублі в домі сонця і посуне до краю східного світу, хай то будуть війська, чума, мор чи щось геть невимовне — її вони чекали з дивною незворушністю.

Вони привели втікачів до свого табору в Сан-Феліпе, скупчення простацьких очеретяних хатин, у яких мешкали бруднющі жебрущі створіння, здебільшого одягнені лише в бавовняні сорочки золотошукачів, які тут проходили, і нічого більше. Вони принесли малюку й священнику рагу з ящірок і «кишенькових» мишей у глиняних мисках і щось на кшталт пінолі із висушених і подрібнених коників, а потім присіли навколо них і побожно спостерігали, як ті двоє їдять.

Один потягнувся і торкнувся рукоятки револьвера на поясі хлопця й одразу відсмикнув руку. Pistola[252], сказав він.

Малюк і далі їв.

Дикуни закивали.

Quiero mirar su pistola[253], сказав чоловік.

Малюк не відповів. Коли той знову потягнувся до револьвера, малюк перехопив його руку і відсунув. Коли малюк відпустив руку, чоловік знову спробував торкнутися зброї, і малюк ще раз його відштовхнув.

Чоловік посміхнувся. Він простягнув руку втретє. Хлопець поставив миску собі між ніг, витягнув револьвер, звів курок і приставив дуло до чола чоловіка.

Вони сиділи непорушно. Інші просто дивилися. Незабаром малюк прибрав револьвер від його чола, опустив курок, заткнув зброю за пояс, узяв миску й продовжив їсти. Чоловік показав на револьвер і звернувся до своїх друзів, які кивнули, а тоді знову сіли, як раніше.

Qué pasó con ustedes[254].

Малюк темними порожніми очима поглянув над мискою на чоловіка.

Індіанець подивився на колишнього священника.

Qué pasó con ustedes.

Тобін у чорній краватці, вкритій кіркою крові, повернувся всім тілом і подивився на того, хто говорив. Потім глянув на малюка. Той їв руками, а тепер облизав пальці й витер їх об брудну штанину.

Las Yumas[255], сказав він.

Індіанці почали голосно втягувати повітря і клацати язиками.

Son muy malos[256], сказав промовець.

Claro[257].

No tiene compañeros?[258]

Малюк і колишній священник перезирнулися.

Sí, відповів малюк. Muchos. Він махнув рукою на схід. Llegaran. Muchos compañeros[259].

Індіанці сприйняли цю звістку беземоційно. Жінка принесла ще пінолі, але вони занадто довго не їли, щоб мати апетит, тому відмахнулися від неї.

Удень скупалися в струмку і заснули на землі. Прокинувшись, побачили, що за ними спостерігає групка голих дітей і кілька собак. Проходячи крізь табір, угледіли індіанців, які сиділи на виступі скелі й невтомно дивилися на землю на сході, чекаючи на те, що може звідти прийти. Про суддю з ними ніхто не говорив, а вони і не питали. Діти та собаки йшли за ними аж за межі табору, а далі вони рушили стежкою, що вела до невисоких пагорбів на заході, куди вже сідало сонце.

Пізно ввечері наступного дня вони дісталися до ранчо Ворнера[260], де відновили сили в гарячих сірчаних джерелах. Поруч нікого не було. Потім рушили далі. На заході була хвиляста трав’яниста земля, а за нею до узбережжя тяглися гори. Тієї ночі вони спали серед карликових кедрів, а вранці трава замерзла, і в ній гуляв вітер, тоді ж вони почули крики птахів, і це все видавалося чарівним, порівняно з тими похмурими берегами порожнечі, звідки вони піднялися.

Цілий день вони дерлися крізь лісисту верховину, вкриту коротколистою юкою й обрамлену голими гранітними піками. Увечері над перевалом літали зграї орлів, а на трав’янистих уступах вони бачили великі незграбні силуети ведмедів, схожих на худобу, що паслася на нагірних пустищах. З підвітряного боку на кам’яних виступах лежала снігова крупа, і вночі її ще трохи додалося. Коли на світанку вони, тремтячи від холоду, рушили в дорогу, схилами віялися рифи туману, і на свіжому снігу виднілися сліди ведмедів, які спустилися сюди перед світанням на їхній запах.

Того дня замість сонця було лишень щось бліде у серпанку, уся земля біліла від інею, а чагарники видавалися власними полярними ізомерами. Дикі барани, немов привиди, стрибали скелястими тіснинами, а холодний сірий вітер нестримно нісся донизу зі снігових верхів’їв над ними, із димового краю бурхливих випарів, які клубочилися й опускалися додолу крізь прогалини, і видавалося, начебто горішній світ палав. Вони розмовляли дедалі менше, аж поки зовсім не замовкли, як це часто буває у мандрівників, що наближаються до кінця своєї подорожі. Пили воду з холодних гірських потоків і промивали рани, вполювали біля джерела молоду лань, з’їли, скільки змогли, а решту