Читати книгу - "Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході, Кормак Маккарті"

м’яса нарізали тонкими смугами, закоптили і взяли із собою. Вони більше не бачили ведмедів, але помітили ознаки того, що вони поблизу, тож піднялися схилами більш ніж на кілометр від місця, де готували м’ясо, і лише там заночували. Уранці пройшли пустищем по купі «громових каменів», схожих на скам’янілі яйця якогось стародавнього нелетючого птаха. Вони йшли краєм тіні від гір, тримаючись сонячного боку, щоб зігрітися, й опівдні вперше далеко внизу, під хмарами, побачили море, блакитне й безтурботне.

Стежка пролягала через низькі пагорби й виходила на фургонну колію, і вони пішли нею туди, де раніше буксували заблоковані колеса і залізні ободи дряпали скелю, море внизу із темного стало чорним, сонце зайшло, а земля навколо вже була синя й холодна. Вони спали, тремтячи, під виріжком, зарослим деревами, довкруги кричали сови і пахло ялівцем, а в бездонній ночі роїлися зірки.

Наступного вечора вони прибули до Сан-Дієґо. Колишній священник пішов, щоб знайти для них лікаря, а малюк пройшовся вогкими багнистими вулицями повз ряди домів зі шкур і, проминувши гравійну смугу, вийшов на берег.

Біля лінії відпливу гумовим мотлохом лежали розкидані пасма водоростей бурштинового відтінку. Мертвий тюлень. По той бік затоки тонкою лінією пролягав уламок рифу, поставлений туди ніби для того, щоб море точило об нього зуби. Малюк присів на пісок і дивився на сонце на кутій поверхні води. Вдалині хмари, схожі на острови, садовилися на іншомор’є лососевого кольору. Силуети морських птахів. На берег глухо накочував прибій. Неподалік стояла кобила, задивившись на темні води, а молоде лоша вистрибувало, відбігаючи і знову повертаючись.

Малюк сидів і дивився, як сонце із шипінням занурювалося у хвилі. Кобила темніла на тлі неба. У пітьмі шумів прибій, чорна шкура моря здіймалася в світлі забрукованого зорями неба, а з ночі виплигували довгі бліді вали й розбивалися об берег.

Він підвівся і повернувся у бік вогнів містечка. Серед темних скель, якими дерлися фосфоричні краби, сяяли, наче плавильні печі, припливні водойми. Проходячи повз солону уніолу, малюк озирнувся. Кобила не рухалася. Корабельне світло блимнуло серед хвиль. Лоша стояло, опустивши голову, біля кобили, а та вдивлялася далеко за межі людського розуміння, туди, де тонуть зірки, а кити через чорне безшовне море переправляють свої величезні душі.

XXII

Під арештом — Відвідини судді — Обвинувачення — Солдат, священник, магістрат — За підпискою про невиїзд — Він відвідує хірурга — Древко стріли витягнули з ноги — Марення — Він подорожує до Лос-Анджелеса — Публічне повішення — Los ahorcados[261] — У пошуках колишнього священника — Ще один дурень — Скапулярій — У Сакраменто — Мандрівник іде на захід — Він покидає свою групу — Брати-покутники — Поховальні дроги — Ще одна різанина — Черниця в скелях.

Повертаючись вулицями повз освітлені жовтим вікна і гавкітливих собак, він натрапив на загін солдатів, але ті в темряві прийняли його за старигана й пішли далі. Він зазирнув до таверни й сів у темному кутку, дивлячись на групки чоловіків за столиками. Ніхто його не запитав, що йому треба в такому місці. Він наче на когось чекав, а за деякий час зайшли четверо солдатів і заарештували малюка. Вони навіть не запитали його імені.

У своїй камері малюк почав з дивною наполегливістю розповідати про те, що мало хто бачив у своєму житті, тож наглядачі вирішили, що його розум потьмарився від кривавих лиходійств, у яких він брав участь. Одного ранку він прокинувся і побачив, що біля ґрат із капелюхом у руці стоїть суддя й усміхається йому. На судді був сірий полотняний костюм і нові начищені черевики. З-під розстебнутого піджака було видно жилет із ланцюжком від годинника і булавкою для краватки, а на поясі — шкіряну кобуру з маленьким посрібленим пістолетом «деррінджер» із палісандровою рукояткою. Він глянув на коридор тієї простацької валькованої будівлі, надів капелюх і знову всміхнувся в’язню.

Ну, сказав він. Як справи?

Малюк не відповів.

Вони хотіли від мене дізнатися, чи ти завжди був божевільний, сказав суддя. Кажуть, що то через цю землю. Що саме земля так змінює людей.

Де Тобін?

Я сказав їм, що той кретин ще в березні цього року був поважним доктором богослов’я в Гарвардському коледжі. І що він був при здоровому глузді ще на заході біля гір Акваріус. А далі вже ця земля забрала його розум. Разом з одягом.

А Тоудвайн і Браун? Де вони?

У пустелі, де ти їх покинув. Жорстокий вчинок. Вони ж твої бойові товариші. Суддя похитав головою.

Що вони хочуть зі мною зробити?

Думаю, вони збираються тебе повісити.

Що ти їм розповів?

Я розповів їм усю правду. Що ти відповідальний за скоєне. Втім, усіх подробиць ми не знаємо. Але вони розуміють, що саме ти, а не хтось інший спрямував події таким катастрофічним курсом. І це призвело до різанини біля переправи, вчиненої дикунами, з якими ти змовився. Твої засоби та цілі зараз не дуже важливі. Пусті домисли. І хоча ідею власного злочинного плану ти забереш із собою в могилу, вона буде відома в усій її підлості Творцеві і — бо так і буде — всім до останньої людини. Усе свого часу.

Це якраз ти збожеволів, сказав малюк.

Суддя всміхнувся. Ні, відповів він. Я ніколи не був божевільний. Але навіщо ховатися в тіні? Іди сюди, ми зможемо поговорити, ти і я.

Малюк стояв біля дальньої стіни. Сам був не більш як тінню.

Підійди, кликав суддя. Підійди, я маю тобі ще дещо розповісти.

Він глянув у коридор. Не бійся, сказав він. Я говоритиму тихо. Це не для вух усіх на світі, а лише для твоїх. Покажися мені. Хіба ти не знаєш, що я любив тебе, як сина?

Він простяг руку крізь ґрати. Іди сюди, сказав він. Дай мені до тебе доторкнутися.