Читати книгу - "Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт"

більше. Але минали тижні, напруження між нами зменшувалося. Настало літо, яке принесло спекотні дні та погожі ночі, і події на Руні здавалися далекими як ніколи. Питання про наше майбутнє залишалося, але ми відклали його за взаємною, хоча й негласною, згодою. Проте напруга досі була. Вона ще не переросла у шторм, але й ніколи не заходила далеко за горизонт. Мене запросили на місячний тренінг до Інституту польових антропологічних досліджень в Теннессі, на так звану Трупну ферму, де я багато чого навчився б для своєї професії. Це мало бути восени, але я поки що відкладав рішення. Проблемою була б не лише моя відсутність, хоча Дженні це не сподобалося б. Це була заява про наміри, втілена в рішенні про поїздку. Моя робота була частиною мене, але й Дженні — також. Одного разу я мало не втратив її. Я не міг допустити цього знову.

Попри це я зволікав, відкладаючи момент, коли доведеться вирішувати. Та потім, одного суботнього вечора, нас наздогнало минуле.

Ми були не у квартирі Дженні, а в моїй квартирі на першому поверсі, бо тут був невеличкий задній дворик, досить просторий для столика зі стільцями. Був теплий, сонячний вечір, ми запросили друзів на барбекю. Вони мали прибути за пів години, але я вже розклав вогонь. Холодне пиво в руках, запах деревного вугілля в повіт­рі, — ми насолоджувалися вихідними.

Барбекю викликало в нас хороші асоціації, нагадало про те, як ми вперше зустрілися. Дженні принесла миски з салатом і годувала мене оливками, коли задзвонив телефон.

— Я візьму, — сказала вона, коли я вже хотів був відкладати щипці та лопатки. — Ти так легко не відкараскаєшся від приготування їжі.

Усміхаючись, я дивився, як вона зайшла всередину. Нещодавно вона відростила довге світле волосся й уже могла збирати його у хвостик. Їй це пасувало. Я задоволено відпив пива й знову взявся до вугільних брикетів. Якраз бризкав на них рідиною для барбекю, коли повернулася Дженні.

— До тебе прийде якась молода жінка, — сказала вона, вигинаючи брову. — Каже, що її звуть Ребека Броуді.

Я витріщився на неї.

Я ніколи не казав Дженні, як звали доньку Броуді. Розумів, що вона не захоче знати такі подробиці. Та почув­ши її ім’я зараз, після всіх цих місяців, я втратив дар мови.

— Що сталося? — стурбовано запитала Дженні.

— Що вона ще сказала?

— Небагато. Просто хотіла знати, чи ти тут, сказала, що хоче забігти ненадовго. Я, мабуть, була не дуже привітна, але вона обіцяла, що це забере лише кілька хвилин. Слухай, з тобою все гаразд? Ти наче привида побачив.

Я невпевнено засміявся.

— Кумедно, що ти так кажеш.

Обличчя Дженні спохмурніло, коли я сказав їй, хто телефонував.

— Вибач, — сказав я. — Я думав, що вона мертва. Бог знає, чого вона хоче. Або як дізналася, де я живу.

Дженні якусь мить мовчала, а потім покірно зітхнула.

— Не хвилюйся, це не твоя вина. Я впевнена, що в неї є вагома причина.

З коридору пролунав дверний дзвінок. Я вагався, див­лячись на Дженні. Вона всміхнулася, нахилилася вперед і поцілувала мене.

— Йди. Я не турбуватиму тебе, поговори з нею. І можеш запросити її залишитися на вечерю, якщо хочеш.

— Дякую, — сказав я і поцілував її перед тим, як ви­йти. Я був радий, що Дженні так добре сприйняла цю звістку, але не був певен, що хочу мати таку гостю. Звісно, мені було цікаво, але я трохи нервував від перспективи зустрітися з нею віч-на-віч. Її батько помер, вважаючи, що вона мертва.

А ще через це загинуло п’ятеро людей. «Але її навряд чи можна звинувачувати в цьому», — нагадав я собі. Дай їй шанс. Принаймні вона доклала зусиль, щоб прийти й побачити мене. Вона б цього не зробила, якби не відчувала певної відповідальності за те, що сталося.

Я глибоко вдихнув і відчинив двері.

На порозі стояла молода рудоволоса жінка. Вона була струнка й засмагла, на її обличчі красувалися темні окуляри. Але ні вони, ні незграбна мішкувата сукня не могли приховати того факту, що вона була разюче приваблива.

— Привіт, — сказав я з усмішкою.

У ній було щось знайоме. Я намагався це вловити, шукаючи в ній щось від Броуді, але не міг нічого знайти. А тоді відчув мускусний запах парфумів, і усмішка застигла на моєму обличчі.

— Привіт, докторе Гантер, — сказала Ґрейс Стракан. Усе раптом здалося сповільненим і гострим, як укол шпилькою. Був час для даремної думки — мабуть, тоді яхта все-таки не зірвалася з якоря, — а потім рука Ґрейс вислизнула із сумочки, що висіла на плечі: рука з ножем.

Його блиск звільнив мене від шоку. Я почав реагувати, коли вона кинулася на мене, але запізно. Я схопив лезо, та воно пройшло крізь руку, розрізавши долоню й пальці до кісток. Болю від цього я навіть не встиг відчути, коли ніж увійшов мені в живіт.

Не було ніякого болю, тільки холод і шок. І жахлива образа.

Цього не може бути. Але було. Я втягнув повітря, щоб закричати чи гукнути, але спромігся лише здавлено видихнути.

Я схопився за ручку ножа, відчуваючи, як гаряча липка вологість крові забруднює обидві руки. Стиснув його якомога міцніше, поки Ґрейс намагалася його витягнути. Я тримав, навіть коли ноги підкосилися піді мною. «Тримай. Тримай, або ти мертвий. І Дженні теж».

Ґрейс гарчала, намагаючись вирвати ножа, спустилася за мною на підлогу, поки я сповзав по стіні. Нарешті, востаннє розчаровано видихнувши, вона здалася. І тепер стояла наді мною, важко дихаючи скривленим ротом.

— Він відпустив мене! — виплюнула вона, і я побачив, як сльози двома потоками течуть по її щоках. — Він убив себе, але відпустив мене!

Я намагався щось сказати, будь-що, але слів не було. Її обличчя ще на якусь мить зависло наді мною, потворне й перекошене, а тоді нарешті зникло. У дверях було порожньо, звук ніг, що бігли коридором, затих на вулиці.

Я подивився на свій живіт. З нього непристойно стир­чав держак ножа. Сорочка наскрізь просякла кров’ю. Я відчував, як вона збирається піді мною на кахельній підлозі. «Вставай. Рухайся». Але сил у мене вже не було.

Я спробував крикнути. Почулося лише каркання. В очах потемніло. «Темно і холодно. Вже? Але зараз літо». Болю все ще не було, лише поширювалося оніміння. Із сусідньої вулиці весело долинали дзвіночки фургона з морозивом. Я чув, як Дженні ходить у внутрішньому дворику, чув дзвякання келихів. Такий привітний, ласкавий звук. Я знав, що мушу спробувати поворухнутися, але це здавалося занадто великим зусиллям. Усе затуманилося. Усе, що я пам’ятав, це те, що не можна випускати ніж. Але я вже не