Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Луна випереджала ходу, відбивалася від стін, губилася у темряві. Здавалося, печера ніколи не закінчиться. Подекуди вони зауважували діри на кшталт тої, з якої вистрибнули. Одного разу Топчій змусив усіх зупинитися і дослухатися. Божився, що чує позаду кроки. Тюрин збрехав, що нічого не помітив. Наказав пришвидшити рух. За його розрахунками, вони вже пройшли Кирилівську церкву.
Написи яскравими змійками розбігалися зміїною шкірою, кликали за собою, вказували шлях. Олександр Петрович і без того знав, що двері вже близько. Серце Змія у його грудях палало, прагнуло з’єднатися з першоджерелом.
Ставало дедалі світліше. Стіни ожили, завібрували, ніби у солодкому очікуванні. За десять сажнів попереду шлях перегородила темрява: склубочилася, зміцнішала, стала рельєфною. Ніби доти йшли крізь чорний туман і нарешті побачили справжній морок. Величною і страшною стіною встала легендарна печать, що тримає Змія. Всередині темряви, немов місяць, що несподівано визирнув з-за хмар і здивувався власній самотності, вигулькнуло безкровне обличчя Василини.
Тюрин остовпів, не бажаючи вірити у найгірше. Стіна поглинула жінку і, ніби в насмішку, виплюнула мертве лице. Невже він справді вірив, що зможе її врятувати?
— Хай мені грець! Вона жива, — випалив вовкулака, і лише тоді Олександр Петрович побачив, що міцно стулені повіки рухаються, ніби Василина спить і бачить кошмари.
Панну Айвс обплела матерія великої печаті, сповила і продовжувала заколисувати. Рух матерії не був хаотичним. Василина перебувала наче всередині шестикутного павутиння. Від її тіла розходилися брижі, що ділили фігуру на шість однакових секцій. У кожній миготів малюнок, що відповідав артефакту.
Написи зі стін, як косяки дрібних рибок, досягли мети — потрапили у полон чорної печаті й закружляли навколо малюнків. Потім пробилися до центру і розіграли справжній спектакль навколо Василини. Тюрин упізнав картину творення світу з будинку Житоцької і місто-острів з панно на стелі в Кирилівській.
Гальванеску в релігійному екстазі знову гепнувся навколішки, витер брудним рукавом спітніле чоло і вдарив головою об підлогу. Мокрий Лин погладив черево. Мабуть, тільки-но зрозумів, що доведеться розлучитися з приятелем. На його потилиці бубнявів і наливався отрутою кощів свіжий укус. За добу водяник мав перетворитися на дикого немертвого.
Тюрин відкинув смолоскип, світла було достатньо, і виклав на підлогу скарби.
Доктор, як породіллю, всадовив водяника на підлогу і заглибився у нетрі сумки з інструментами. Наповнений рідиною товстун бурмотів колискову. І Тюрин уявив, як швидкий струмок оминає гірську породу. Сумним і на диво чистим виявився голос водяника.
— Хай йому трясця! — знову подав голос Топчій. — Куди ж ці штуки пхати?
Щось плюхнулося на підлогу. Водяник по-дитячому гірко заплакав. Замащений у брудну рідину Гальванеску урочисто підняв рибу. Його очі палали, а на обличчі грала божевільна посмішка перемоги. Під шепіт молитви, роблячи паузу на кожному кроці, він наблизився до печаті.
— Луска до луски, народжений з тіла, але не з матері, нехай холод його жил відродить твій вогонь, — прокричав доктор, — прийми дар Джерела, великий Обадіє!
Павутиння закрутилося, наче чортове колесо, і біля Гальванеску опинилася секція з намальованою рибою. Чорний метал засмоктав священний подарунок, і картинка ожила, закружляла, намальована риба радісно забила хвостом.
Так само у печать засмоктало дар богодрева, «сльози матері» — рідину з тіла Тумса, скриньку з народом букв.
З кожним жертвопринесенням ніби електричні розряди пробігали вздовж хребта відживленого. Страхи ожили. Думав, що вже змирився і з легкістю ляже під ніж, але, разом з тим, смерть ніби вже роз’їдала зсередини, щомиті захоплювала новий орган, і з тим поступом народжувався спротив.
Хлопчик-Апі повільною механічною ходою підійшов до печаті та простягнув руку. Відживлений затамував подих. Цього разу в Гальванеску не знайшлося молитовної приповідки. Чорний паросток від’єднався від поверхні, лизнув тонкий зап’ясток. Кендрик скрикнув і повалився на підлогу.
Олександр Петрович підхопив гімназиста. Спробував розбурхати. Топчій притулив вухо до блідих губ, намагався уловити дихання, грубим пальцем розліпив повіки і відсахнувся. Білки горіли золотом. Гімназист не реагував. Хлопчика примостили коло стіни в надії, що якщо Апі жива, то й хлопчик продовжує існувати.
Залишався ключ з грудей Тюрина. В очах вовкулаки промайнув страх і невпевненість. Обличчя Гальванеску пашіло божевільним екстазом. Як маніяк, він наставив на відживленого скальпель, і зробив крок. Поліціянт машинально притулив руки до грудей і відступив назад.
— Що ж ви, Олександре Петровичу, зробіть, що мусите, віддайте серце! — заблагав доктор.
Тюрин відчув дивні зміни. Йому раптом захотілося залишити серце собі — попри пророцтво, Василину та інших. Він поклав руки на груди і на мить завмер. Потім, ніби долаючи опір власного тіла, розвернувся до Гальванеску. Очі відживленого палали. Він простягнув скоцюрблену руку і прохрипів:
— Давайте! Топчію, тримайте мене.
Цієї миті стіни загуділи, печерою пролетів рокіт. Парфентій злякано озирнувся. Досі не поспішав виконувати наказ шефа.
— Мусимо, — прошепотів Гальванеску.
Топчій усадовив Олександра Петровича на підлогу, завів йому руки за спину й обхопив, наче кайданками.
Гальванеску розстебнув на відживленому одяг, мить вагався і нарешті застромив скальпель. Печера знову загуркотіла. Тюрин відчув хрускіт кісток і порпання чужих рук у грудях. Але відсторонено, ніби тіло йому не належало, а біль і печіння були спогадом з попереднього, людського життя. Він втупився в обличчя Василини, прагнучи востаннє надивитися на жінку.
Серце Змія, як звільнений птах, полохливо забило крилами, з кожним ударом сповільнюючи рух, і нарешті вилетіло з тіла.
Обличчя доктора скривилося від надміру почуттів. Брудними щоками потекли сльози. У синіх від крові Тюрина руках він тримав безцінний дар. Відживлений не бачив предмета, але відчував, як той пульсує, радіючи відродженню. Урочисто тримаючи серце, доктор наблизився до печаті. Остання жертва заради пробудження. Мерехтливі малюнки закрутилися. Великий чорний роздвоєний язик вистромився з печаті й обплів серце.
«От і все», — подумав Тюрин. Його охопив дивний спокій. Смертельно хотілося спати. Пелена заступала очі; ніби крізь товщу води, пролунав пролунав постріл. Олександр Петрович устиг помітити, як вовкулака кинувся на Голубєва, вчепився зубами йому у вухо. Студент закричав, упав на підлогу, до нього підбігли двоє братів Ольга, пролунали ще постріли. Голубєв важко підвівся. Вовкулака залишився нерухомим. Цієї миті зооморф розправлявся з водяником. Доктор відповз до стіни, де вже сидів Кендрик, обхопив голову руками. На його обличчі застигла божевільна посмішка.
За мить усе стихло, а над Тюриним схилився Голубєв. З подряпаної щоки
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна», після закриття браузера.