Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— А ви? — ну дуже не хотілося відповідати Степану.

— Я бачила свою подругу, яка через мене встановила чіп в руку. І спробувала не направляти її в лабораторію. Але стало лише гірше. Тож довелося знову підсунути їй візитку. А потім повернулася сюди, — першою відповіла Катя.

— А я повернувся у Дзеркілля і спробував поїхати з міста зі своєю майбутньою дружиною. Але на жителів було накладено прокляття, і до його зняття вона не мала змоги покинути місто. Тож я вирішив знову зробити те, що колись робив… І теж повернувся, — Андрій уважно дивився в очі Степана, очікуючи чесної відповіді.

— Я повернувся у найгірший момент свого життя… — неохоче почав той. — Там була дівчина, через мене вона померла. Тож я отримав можливість врятувати її, — після кожної фрази Степан робив коротку паузу. Намагався донести лише загальну «картину», без зайвих подробиць. — Я її врятував, але все це було марно. Вона все одно померла через мене. І ось я знову тут, — розвів руки в сторони, показуючи, що від долі не сховатися.

— Не думаю, що це була подорож в минуле, — після короткої паузи відповів Андрій.

— То що тоді? — не витримав і визвірився Степан. Йому не подобалося, що розмова нікуди не рухається.

— Тихіше ти, — спробувала заспокоїти його дівчина. Катя зробила кілька кроків в сторону детектива і обійняла його. — Мені шкода, що ти таке пережив. Але це не привід кричати на друзів! Ти згоден? — вона підняла голову і подивилася в очі Степанові.

— Мабуть, — тихо відповів він. З самого початку Степан хотів відштовхнути Катю від себе. Він ще чув голос Насті в своїй голові. Але насправді вона померла двадцять років тому. Тож він трохи відпустив ситуацію і був вдячний цій дівчині за підтримку. — Вибач, Андрію…

— Все гаразд, — махнув рукою, показуючи, що зовсім не образився. — Нас обвели навколо пальця. Думаю, що за нами слідкують вже досить давно, і саме для нас всі ці пастки. А щодо твого питання, — звернувся він особисто до Степана, — думаю, нас просто повернули у спогади. Це було дуже схоже на те, як я… — в якийсь момент Андрій збагнув, що не хоче багато розповідати про те, що з ним трапилося в Дзеркіллі. — Ми ніяк не змогли б змінити те, що відбулося.

— Але я змінив. Вона була живою…

— І все одно померла, — нагадав Андрій, — я впевнений, що майже так само, як і минулого разу. Може, з деякими незначними відмінностями. Я маю рацію?

— Так, — неохоче підтвердив Степан.

— Це було випробування. Не знаю, навіщо і хто його влаштував. Але цей хтось дуже не хоче, щоб ми його знайшли.

— А ви помітили, що більше немає завірюхи? — Катя дивилася в ідеально чисте, зоряне небо. Вдихаючи морозне повітря, з кожним вдихом почувалася краще. Наче мозок починав працювати так, як треба.

— Я і кажу, за нами слідкують, — після повернення зі спогадів журналіст почав аналізувати те, що з ними постійно траплялося. І зрозумів, що завірюха повинна була їх щонайменше уповільнити. Чи взагалі відвернути їхню поїздку.

— Хочеш сказати, що це не просто погодні умови? Все було підлаштовано? — тільки зараз Степан усвідомив, що дійсно, в ліс вони заходили під час снігопаду, а зараз на нього не було жодного натяку.

— Саме це я і кажу, — знизавши плечима, відповів журналіст.

— І що далі? — поцікавилася Катя.

— Я підозрюю, що якщо ми все ж таки впоралися з цим випробуванням, повернули перебіг часу в правильне річище, то можемо рухатися далі. Я думаю, ми повинні так зробити! — не дуже впевнено відповів Андрій.

— Це точно? — Степан нарешті повністю прийшов до тями. До нього повернулася рішучість. Він був готовий майже до будь-чого, щоб нарешті припинити всі ці випробування, пастки, зникнення підлітків. Треба було зупинити того вченого, ким би він не був.

— Ні, — розвів руки в сторони Андрій. — Але думаю, нам все одно треба йти, і найкраще в той бік! — він вказав пальцем за спини Степана та Каті.

Десь далеко, серед густини лісу, в темряві, рухався ледь помітний білий вогник світла.

— Це те, що я думаю? — автоматично запитав детектив, хоча і так знав відповідь.

— Угу!

— Що це? — нічого не розуміючи, запитала дівчина.

— Не «що», а «хто», — виправив її Андрій.

— То хто це?

— Думаю, наш провідник. Ми його вже якось зустрічали. Впевнений, він нам допоможе! — не очікуючи відповіді, журналіст пройшов між друзями.

Не довго думаючи, Степан та Катя попрямували за Андрієм. Вони досить жваво рухалися лісом, орієнтуючись на невеликий білий вогник.