Читати книгу - "Літо в моїй пам'яті, Руслан Баркалов"

Дмитра не було весь вечір. В ночі він не пришов теж. Про це Ілона дізналася аж ранком від своєї мами, котра збиралася на роботу.

– Запив певне твій Діма. – сказала Олена. – Що дивуватися. Він же ж пияк. Що ти ще від нього хотіла! То тоді не Влад.

Так, що з нього можна путнього чекати. Діма вже не раз показував себе з не найкращого боку. Навіть міг прийти додому в недуже пристойному вигляді. Мама навіть говорила з його батьками. Ті лише руками розводили. Мовляв, а що ми вам зробимо. Тож ваша дочка сама хотіла за нього заміж. Тоді, він значить, був добрим. А тепер уже що? Ваш зять – самі хотіли.

Так, хотіли. І нема що сказати. Були б так не спішили – можливо все було б інакше. Що вже казати зараз. Тим паче, що все уже розкладено по поличках.

Тай Влад теж став якийсь не такий. Хоча і хлопець класний. Але все ж якийсь дивний. Все те, що довкола нього вертиться якесь підозріле. Тай дружбу завів собі з такими людьми, що годі за ним гнатися.

Але Ілону страх таки взяв, коли мама Дмитра сказала, що син вдома не ночував і вчора додому не заходив. «Лише аби собі чого не витворив. – думала жінка. – Мало там що може придумати собі цей слизняк. Він хоч і паскуда але щоб аж так то шкода. Борони Боже аби наклав на себе руки. І мені з дитиною жити потім з тим».

Але навіть після обіду про Дмитра не було чути ні слуху ні духу. Так, наче крізь землю провалився. Ілона навіть подзвонила до мами на роботу аби спитати, що далі з тим робити. Та трохи повагалася. Але сама пере телефонувала батькам «дорогого зятька».

Ті, хоча добре знали повадки свого дорогоцінного синочка, однак не залишилися без того аби не обвинуватити вкотре сватів у пресуванні молодого. Вкінці кінців вони, через бурю матів і нецензурних слів, таки дійшли до спільного знаменника і пообіцяли разом шукати виходу з ситуації. Тим паче, що не було його уже майже добу.