Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

старомодній квартирі в центрі Києва журналістка побачила бюст Сталіна й портрет Черчилля. Старий поставився до неї приязно, але попросив вимкнути диктофон. Приходько записувала від руки. Інтерв’ю велося українською, і журналістка просила читачів врахувати, що в її передачі враховано не всі особливості мови Сташинського. Більшість публікацій Приходько виходили російською. Текст з’явився в київській газеті «Лівий берег» у серпні 2011 року, за два тижні до двадцятої річниці незалежності України. Назва інтригувала: «Богдан Сташинський: “Я виконав свiй обов’язок перед Україною”».

У цьому інтерв’ю «Сташинський» заперечив чимало моментів своєї історії, як її знали на Заході. Він розповів, що пішов у КДБ з переконань і з переконань убив Бандеру й Ребета. Він вважав, що радянська влада принесла Західній Україні прогрес і процвітання. Але найбільша сенсація цієї статті: обставини втечі «Сташинського» на Захід. Чоловік розповів, що це була успішна спецоперація, задумана самим Шелепіним. Колишнього комсомольця Шелепіна нібито не зовсім серйозно сприймали колеги в Політбюро. Відкривши на весь світ, що це він наказав ліквідувати Бандеру, шеф КДБ нібито хотів продемонструвати свою силу. «Сташинський» за наказом Шелепіна мав здатися і розповісти всю правду про вбивства. За цим планом після відбутого покарання (завдяки добровільним свідченням), чекісти мали переправити «Сташинського» назад у Радянський Союз. «Сташинський» вірив у радянську ідеологію і погодився пожертвувати собою.

Усе вийшло точно за шелепінським планом, тільки після виходу із в’язниці ЦРУ нібито перевезло «Сташинського» до США. «Мене звільнили достроково й перевезли у Вашингтон. Там запідозрили в подвійній грі і вирішили відправити на деякий час до Латинської Америки, до Панами – під нагляд і нібито для набуття нових навичок. Я це розумів. Був більш ніж обережним – знав, що будь-якої миті можуть ліквідувати мене», – розповів чоловік журналістці. Група чекістів приїхала в Панаму 1968-го і викрала «Сташинського», його переправили спершу в Африку, а 1970-го назад у Радянський Союз.

Особисте життя? Він справді одружився з Інґе, вона теж працювала на КДБ з переконань, а не під тиском. У них справді народився син, вони лишили його в Москві, коли в серпні 1961-го виїхали в Берлін і втекли на Захід. А тіло хлопчика, похованого у Дальгові, КДБ взяло в лікарні у Східному Берліні. Старий розповів, що розлучився з Інґе. Після завдання вона нібито оселилася у Східній Німеччині, але її кар’єра в розвідці не склалася через чвари між КДБ і Штазі. Їхньому сину судилося важке дитинство, згодом він оселився в Україні, став викладачем Київського університету і підтримував зв’язки з батьком. Сташинський не підтримував контактів з родичами у Борщовичах. Вони не поділяли його політичних поглядів, тож шансів на компроміс не було[418].

Історія захоплива, деякі західні спостерігачі сприйняли її всерйоз. Те, що «Сташинський» нібито отримує пенсію у незалежній Україні, вразило Тарася Кузя, дослідника Центру трансатлантичних стосунків Школи міжнародних відносин в Університеті Джона Хопкінса. «Один з головних кілерів КДБ показався цього літа в Києві», – писав професор Ратгерського університету Олександр Мотиль у блозі на сайті World Affairs. Утім, Мотиль, як і багато читачів, засумнівався у справжності цього інтерв’ю. Хтось звернув увагу, що Наталя Приходько – відомий містифікатор. Ще один сумнівний момент у публікації Приходько: «Вона могла легко покласти край всяким спекуляціям, показавши фото сьогоднішнього Сташинського (ДНК-тесту було би достатньо), адже сьогодні йому ніщо не загрожує, ніхто не витрачатиме кулю чи газ на цей релікт минулого», – коментував читач блогу[419].

Це інтерв’ю було в найкращому випадку жартівливою містифікацією, у найгіршому – політично вмотивованим обманом. Сама ідея, що Шелепін прагне розголосити на заході про убивства, скоєні за наказом КДБ, суперечить всій картині політичної боротьби у Кремлі у 50–60-х роках. Американську частину цієї версії заперечують розсекречені документи ЦРУ. Але інтерв’ю, яке привернуло чимало уваги, свідчило про зростання інтересу до Сташинського й Бандери напередодні російсько-української війни. Ще 2008 року письменник Юрій Андрухович надрукував есей про Сташинського, написаний на основі статті в журналі «Лайф» за 1962 рік. 2012-го український журналіст, потім дипломат, потім розвідник Сергій Герман опублікував роман «Інґе» про любов Сташинського. Того самого року відомий грузинський режисер Заза Буадзе оголосив про намір зняти фільм «Любов кілера» за участі двох голлівудських зірок: Сема Райлі в ролі Сташинського і Кірстен Данст у ролі Інґе[420].

Одним словом, Богдан Сташинський раптом став об’єктом уваги на батьківщині та поза її межами. Митців захоплювала любовна історія агента й драматична втеча на Захід, а політичні активісти сперечалися про політичне значення його вчинків і події тих часів. Ці дискусії тривали по обидва боки російсько-українського кордону. Ім’я Сташинського вперше зринуло в російських ЗМІ восени 2006 року у зв’язку з отруєнням полонієм Олександра Литвиненка, колишнього офіцера КДБ і ворога Путіна. У відповідь на шум у західній пресі, що Литвиненка ліквідувала російська розвідка, речник ФСБ Сергій Іванов заявив, що «начиная с 1959 года, когда был уничтожен украинский националист Степан Бандера, советская разведка и ее преемник – Служба внешней разведки – не ведет работы по физической ликвидации неугодных России лиц». Але на Заході у це мало хто повірив. Інцидент нагадав про давню кремлівську традицію використовувати в зовнішній політиці вбивство[421].

В Україні ім’я Сташинського потрапило в заголовки восени 2008 року. Львівська міськрада суттєво підняла ціни на проїзд у громадському транспорті і, щоб призвичаїти пасажирів до нових цін, надрукувала п’ятдесят тисяч листівок «Зрада Батьківщини починається з неоплаченого проїзду». Зайців-безбілетників порівнювали зі Сташинським, якого завербували, спіймавши у вагоні без квитка. Це були дні Помаранчевої революції, яка привела до влади прозахідного Віктора Ющенка. 2004 року його отруїли діоксином, і багато хто бачив у цьому руку російських спецслужб. Країну охоплювала національна хвиля, існувало багато націоналістичних груп, які вважали Степана Бандеру своїм героєм, і в їхньому баченні української історії людям типу Сташинського місця не було[422].

Політичний клімат в Україні кардинально змінився, коли на початку 2010 року уряд очолив проросійський Віктор Янукович. Так само змінилися й політичні оцінки дій Сташинського. Комуністи й проросійські елементи намагалися, за явної підтримки Росії, підірвати культ Бандери і ставили на п’єдестал його вбивцю Богдана Сташинського. «Інтерв’ю» Наталі Приходько зі «Сташинським» – теж частина цих змін. «Це загадкове інтерв’ю… справжнє чи вигадане, свідчить, що Україна за Януковича швидко повертається до “цінностей” КДБ, – писав коментатор блогу Олександра Мотиля на World Affairs. – Крім того, КДБ у ньому постає могутнішою організацією, ніж було насправді»[423].

Західні ветерани холодної війни підозрювали, що за «відродженням Сташинського» стоїть російська розвідка, яка здобувала дедалі більше впливу в Україні, зокрема