Читати книгу - "Записки Білого Пташка"

— Поїдеш — подам на розвід.

Отак-о. Наразі сидить тихо.

І Бодьо знову трощить пеньки, а Ігорко тим часом віддаляється від своєї нещасливої роботи.

— Нічо, — бурмоче Ігорко, — нічо! Треба мати свій рискаль. Свій!

Совість його не мучить, бо звідки в Ігорка совість, коли він як дитина. Гроші він заробить завтра. Катя знає, де є робота. А ті дві гривні він не стратить, бо має їсти з собою і чай в термосі. Треба з’їсти, бо Катя буде сваритись.

Ігорко роззирнувся довкола, не стишуючи ходи, де б йому впоратись зі своїм обідом. Вздовж вулиці тягнулись недобудовані дачі, наступали на ліс, а ліс відступав до залізничної колії, лишаючи по собі ями, з яких визирала біла крейдяна мука, останки давнього моря, острівці поскручуваного мертвого листя, викорчувані пеньки. Потім проїде бульдозер, зробить тут пустелю, і в ній, наче гриби, повиростають котеджі з глухими парканами і залізними брамами. Боді й Ігорки матимуть заробіток, риючи канави, рубаючи дрова, скопуючи грядки. Але цей Ігорко вже сюди не прийде. На мить він забув про збитки, які завдав господареві, і з цікавістю роздивлявся невикінчені споруди на різних стадіях будівництва, і раптом завмер, побачивши на даху маленьку сосонку, обвішану блискучими гірляндами й червоними стрічками, знак того, що будинок сягнув уже своєї найвищої точки і далі вже не виросте. Ігорко подумав, що настає Новий рік і треба пильнувати, щоб Семко не розбив якусь іграшку, бо за це Семка лишать без обіду. Почуття тривоги знову заволоділо ним, й Ігорко вхопив канапку з маргарином і ковбасою. Крихти хліба сипались йому на куртку, а звідти в болото. Потім він випив ледь теплий чай з термоса, не зводячи очей з деревця, що яскраво виблискувало на тлі сизої хмари. Закінчивши їсти, Ігорко задоволено всміхнувся. Він виконав Катин наказ. Тепер можна йти на станцію. Там є годинник. Він сяде на лавку і буде чекати до шостої години. А тоді сяде у перший вагон, де на нього чекатимуть Катя з Семком.

Ігорко озирався на дерево на даху, яке було видно аж до повороту, а потім воно ще на якийсь час затрималося в його пам’яті, бо дуже вже його здивувало.

Трапилося так, що й Н. згадав про ялинку. В одній із будок раптом сяйнув жмуток гірлянд із фольги, причеплений скраю до дашка. Н. перехопило подих і потемніло в очах. Він хотів було повернути назад, але подумав, що годі. З кожним днем на лотках ставатиме делалі більше гірлянд, масок, скляних іграшок і штучних ялинок. Він мусить це прийняти, як щось неминуче.

Катя посадила коло себе Семка, який все ще відходив після збурення музикою. Кінчик носа в нього посинів.

— Зараз я порахую гроші, Семку, й підемо пити чай. Я скоро.

Вона висипала монети на коліна. Білі рахувати не буде. П’ять гривень вона була винна ще за вчорашній день пані Марії, аж тепер згадала. Вчора заробіток був геть малий, і вона позичила в пані Марії, щоб віддати провідниці. Катя відрахувала окремо п’ять гривень й поклала до внутрішньої кишені куртки. Завтра віддасть, бо пані Марія вже перебралась до іншої електрички. За п’ять гривень можна було купити великий білий хліб, або два плавлені сирки, або кілограм яблук. Але яблука в них були свої. Старший виміняв колись за старий бідон аж півмішка. Коли їдеш електричкою, то бачиш в полі яблуні, шипшину, калину, але що з того. Не вийдеш з поїзда, аби нарвати.

На базарі пучок калини продавали за п’ять гривень. (Від тиску, жіночко, від кашлю. І на серце помічне. Поставите в холодильник — до весни простоїть.) Катя кивала й підтакувала. Холодильника в них не було, і електрики також, але ніхто про це не знає.

Найбільше було монет по двадцять п’ять копійок і зовсім мало по п’ятдесят. П’ятдесят копійок — то вже гроші, хоча Катя не могла згадати, що можна купити за п’ятдесят копійок. Але рахувати легше. Десять монет — і вже маєш п’ять гривень.

Семко заворушився. Тепер його свідомість пливла в нормальному напрямку: зігрітись, перекусити, вернутись додому.

Небо помутніло. Сонце навряд чи ще сьогодні визирне, хіба при заході станеться сплеск червоної, зеленої і синьої барви на обрії, посіченому панельними будинками, від одного погляду на які робиться незатишно.

Сіренький дрімав, притулившись до теплої стіни. Не хотілось його тривожити, і Старший схилився над газетою «Рекламні оголошення», яку вчора хтось дав Каті. Пластикові вікна, двері. Куплю, продам. Цілителька Оляна. Він ніби повертався у той тихий працьовитий світ, якого вже давно не існувало. Світ, наповнений сенсом, монотонний і безпечний. Світ, де треба купувати овочі на зиму й м’ясо на свята, де купівля пальта чи чобіт справжня подія, де премія викликає ейфорію і де щомісяця десять чи двадцять рублів осідають на ощадкнижці. Світ цей помер ще до того, як Старший втратив усе, що мав. Тепер його світ — бачки для сміття, пункти металобрухту й макулатури. І нема жалю за тим, що не вернеться. Усе як відрізало, коли Старший вернувся з нічної зміни в котельній і побачив у квартирі броньовані двері, до яких не підійшли його ключі. Він чекав цього й не зробив нічого. Спускаючись сходами, найбільше боявся зустрітися з сусідами. Усе, що він відчував, це сором. Ні крихти гніву, бо це ж таки Люсина квартира, а не його. А що Люся не написала заповіт, то тому, що їй таке навіть не спало на думку. Вона до останнього не змирилась зі смертю, тому й вмирала так тяжко. Її життя скінчилось з останнім подихом.

А Сіренький уже себе поховав, і вже трава виросла на його могилі. Сам позачиняв усі вікна й двері, завісив чорною плахтою дзеркало і дозволив, щоб його засипали землею. Чому так, Старший не розумів. Чому молоді не бояться смерті, а старі щосили чіпляються за життя, хоча мало би вистачити їм тієї муки.

То було восени. Він викинув ключі в бак для сміття, навіть не замислюючись над цим, шкіра на лиці ніби взялась гіпсом, так затерпла. Побачив Васильовича з десятої квартири, махнув рукою: не питай нічого, не говори зі мною. І пішов, знаючи, що ніколи сюди не повернеться.

Вранішній парк світився теплим золотом. Старший ліг на лаву, схрестив руки на грудях і став чекати