Читати книгу - "Алтин-толобас"

Він перегорнув аркуш і скрикнув. На жаль, решта сторінок були не пергаментні й навіть не паперові, а папірусні, й від неправильного зберігання зовсім стліли, перетворилися на порохно! Текст загинув безповоротно!

Ніколас схилився низько-низько. Крізь діру, проїдену часом, проглядало декілька вцілілих рядків. Здається, давньоєврейські письмена?

Замріявшись, магістр присунув книгу поближче до ліхтаря, що стояв на долівці, й прямокутник усохлого папірусу, що, очевидно, зберігав форму лише через нерухомість, розсипався купкою порохна. Лишився тільки оклад і пергаментний титул, очевидно, приєднаний до книги в більш пізні часи.

Усього одна книга? Ніколас розчаровано огледівся на всі боки. А де ж уся Ліберея?

Із землі, де щойно лежала пересунута книга, стирчав якийсь шматок дерева чи, скоріше, кореня, й більше нічого. Зовсім нічого.

«Усе зрозуміло, — похмуро подумав Фандорін. — Корнеліус, певна річ, був невеликим грамотієм — та й ні до чого мушкетерському капітанові розбиратися в книгах та хитромудрих словах. Він погано собі уявляв значення терміна «ліберея» — вважав, що це означає просто «книга», а не «зібрання книг». Добув десь (найвірогідніше, в того ж таки Артамона Матфеєва) том із колекції Івана Грозного, давній і в коштовному окладі. Отакий фоліант і в сімнадцятому столітті вартий був шалених грошей. Перед тим як вирушити на заслання слідом за своїм начальником, фон Дорн приховав здобич, маючи надію, що опала не триватиме вічно, а якщо помилування й не буде, то «Іванова Ліберея» (в розумінні — «книга з бібліотеки царя Івана») дістанеться хоча б його нащадкові. Далекий від книжності капітан не знав, що без герметизації папірус довго в підземеллі не протримається. Та й, скоріше за все, його взагалі цікавив не текст, а чудовий оклад.

Що означають слова «не имай души спасения ради» і ще потім, ближче до кінця, «да любопытства своего не пытай Христа Господи ради и нипочему Замолея того не имай»? Може, книга була краденою і Корнеліус застерігав сина від спроби виставити фоліант на продаж? Це, на жаль, не виключено. Капітан був звичайним шукачем пригод, який прибув до Росії в пошуках багатства. Навряд чи погребував би взяти те, що погано лежить, — наприклад, дорогу книгу із зібрання свого покровителя…»

— Що це таке? — вивів Фандоріна із задуми голос банкіра. — Що це блищить? Коштовне каміння? Це шкатулка, так?

— Ні, — відповів Ніколас, не обертаючись, і всміхнувся: — Це і є та сама «Іванова Ліберея». Радійте.

— Що-що? — здивувався Йосиф Гурамович. — Ліберея? Що воно таке? Книга, чи що? Це ви її стільки часу шукали? По вулицях ходили, кроки рахували, в руїнах довблися. Мені Гіві щодня доповідав. «Нічого не розумію, чим люди займаються», говорив. Що тут у вас, га? Через що Сєдой такі городи нагородив?

Несхоже було, що Габунія прикидається. Навіщо? І перед ким — перед без п'яти хвилин покійником?

«Чи залишити його, гада, в невіданні? — подумав Фандорін. — Хай лусне від цікавості, жирний пузир». Але розмінюватися в ці останні хвилини не хотілося, після пережитого розчарування настрій Ніколаса змінився — зробився суворим і врочистим. Не метушитися, триматися з гідністю. Це єдине, що лишається людині наприкінці недоладного, безглуздо прожитого життя.

Кількома скупими реченнями магістр пояснив банкірові, в чому полягав сенс пошуків. Дивився Ніколас при цьому не на чорний квадрат, звідки скоро пролунає грім смерті, а на райдужно-іскристий оклад книги та на переливчасті відблиски, що надавали похмурому склепові вигляду казкової печери.

— Той самий Іван Грозний? — ахнув Coco. — Оце так! Тепер зрозуміло, від чого Сєдой так завівся. Молодий іще, до романтики ласий.

Потім Йосиф Гурамович раптом притишив голос і вкрадливо сказав:

— Миколо Олександровичу, ви що хочете з обкладинкою цією робити? Невже державі здаватимете за нагороду у чверть вартості? Скажу як фінансист: не раджу. Я звідси погано бачу, та якщо це у вас там жовті сапфіри, то в нашої держави на двадцять п'ять відсотків вартості такого скарбу всієї казни не вистачить. Навіть якщо це опали, все одно не дадуть. Прискіпаються до чого-небудь і обдурять, я їх знаю. Продайте краще мені, га? Я вам чесну ціну дам — третину ринкової. Нехай Сєдой од заздрості лусне. Погоджуйтесь, Миколо Олександровичу. Все одно за кордон вам таку штуковину не вивезти.

Тут уже Ніколас обернувся. Що це — знущання? Щось занадто витончене.

— Беріть свою Ліберею та підіймайтеся сюди, — сказав Coco. — Світає вже. Гіві зараз міліцію викличе, нам з вами краще поїхати.

* * *

— Я мушу вам дещо пояснити й вибачитися перед вами, — сказав Габунія, підводячись із-за величезного ебенового столу назустріч Фандоріну.

Вночі (а вірніше, вже на світанку) розмови не вийшло — після пережитих потрясінь магістр був у стані, близькому до шоку. Вибравшись зі склепу в підвал, звідти у двір, а з двору на вулицю, де чекала ціла валка бегемотоподібних джипів, Ніколас відчув, що в нього йде обертом голова. Впавши на скрипуче шкіряне сидіння, Фандорін прихилився скронею до м'якого плеча банкіра і провалився в глибокий, непритомний сон, од якого очунявся лише за дев'ять годин у квартирі на Київській. Розплющив очі, побачив на стільці перед канапою непорушного брюнета з хвацько підкрученими вусами. Це й був Гіві, котрий уже двічі врятував магістрові життя.

— Зараз філіжанку кави по-тбіліськи, і поїдемо до шефа, — суворо сказав командир габуніївського «Ескадрону».

Ніколас сперся на лікоть, заозирався довкола.

— Обкладинку на експертизу віддали, — пояснив Гіві, не чекаючи запитання.

Далі все було, як він сказав: філіжанка густої, міцнющої кави, холодний душ, гонка на шаленій швидкості з мигалкою просто по розділювальній смузі в бік центру, тихий Гнєздниковський провулок, офіс «Євродебету». Дивним було тільки одне — Фандоріна до кабінету голови чомусь провели не через секретарський передбанник, як минулого разу, а чорним ходом, у бокові двері. Ніколас так і не зрозумів, до чого тепер ця конспірація.

Бесіда, отож, почалася з вибачень.

— Я негарно з вами вчинив, Миколо Олександровичу, — сказав банкір, скрушно опустивши голову, від чого подвійне підборіддя зробилося потрійним. — Я вас використав. Це могло коштувати вам життя, хоча Гіві та його хлопці за вами приглядали.

— Хлопці з «Ескадрону»? — блиснув поінформованістю Фандорін.

Йосиф Гурамович у захопленні закотив очі, ніби віддаючи данину проникливості співбесідника.

— Так. Це спеціалізований підрозділ, який я створив, коли довідався, що начальник департаменту безпеки завербований моїм конкурентом.