Читати книгу - "Алтин-толобас"

Володимир Іванович знову тихенько засміявся — так, ніби щойно пригадав і зібрався розповісти дотепного анекдота.

— А Шурика ухекав не я, а ви. Ви, ви і вбили, прекрасний сер. Цюкнули душогуба залізякою по кумполу. Сєдой знає, який ви спритний, він повірить. А залізяка он вона — між вами й Шуриком валяється. Але тут вчасно підіспів молодчага Сергєєв і прострелив містеру Фандоріну його дурну англійську довбешку. Ви в яке око оливку вважаєте за краще — у праве чи в ліве?

— Влад не повірить! — затулився долонею від променя Ніколас. — Він знає, що я нездатен убити людину ударом ззаду! У вас нічого не вийде! Соловйов не ідіот, він у людях розбирається, і ви за все відповісте!

Сергєєв замислився.

— Гм, а й справді. Владик — хлопець скрупульозний. Чого доброго, й пальчики з залізяки зніме, і експертизу, дивись, замовить. Спасибі за розумну пораду, містере Фандорін. Coco говорив мені, що ви — просто кладезь мудрості.

Зненацька голос полковника змінився — зробився жорстким, владним:

— А ну, живо взяв трубу, біг бен довбаний! Умаж йому по потилиці — та з усієї сили, щоб тобі на рукав ошмаття полетіло!

Ніколас відповів короткою ідіомою з фольклорного записника, що означала відмову в найгрубішій і найкатегоричнішій формі.

Із чорного квадрата метнулася блискавка, а гуркіт од пострілу в замкнутому приміщенні був таким, що магістр затиснув вуха руками й зігнувся навпіл. Першої миті йому здалося, що це барабанні перетинки, в цілковитій відповідності зі своєю назвою, вдарили занадто хвацький дріб і, не витримавши навантаження, негайно лопнули.

Коли до Ніколаса повернувся слух (а сталося це за півхвилини, не раніше), виявилося, що Володимир Іванович не мовчить — викладає аргументи на користь своєї пропозиції:

— … майстер спорту зі стрільби, — говорив відставний полковник. — Чотири рази призи по управлінню брав. Із п'ятдесяти метрів кулю в обручку кладу. Наступну кулю, падло вухате, ти отримаєш, у лікоть лівої руки, в променевий нерв. Ти не уявляєш, який це біль. Вити будеш, по підлозі качатися. А питається, навіщо? Я ж тебе все одно живим звідси не випущу. Давай, бери залізяку. Скоріше відмучишся.

Фандорін інстинктивно обхопив лікті долонями й метнувся вбік із освітленої плями, та промінь ураз його знайшов.

— А особливо я полюбляю садити по рухомій міше…

Сергєєв так зайшовся сміхом, що аж захрипів. Ліхтар гойднувся, вивернувшись убік, освітив лице полковника, і було видно, що очі у Володимира Івановича здивовано витріщені, а сам він звішується з діри якось занадто вже відчайдушно, буцім хто притиснув його зверху ногою.

Гучний, уже одного разу чутий Ніколасом голос із сильним грузинським акцентом проревів:

— Coco — козел? Це ти — козел, оперюго поганий!

* * *

— Навіщо грубо говориш, Гіві? — почувся інший голос, теж із акцентом, але тільки зовсім легким. — Ти тепер банківський працівник, будеш начальником департаменту. Негарно, дорогий, відвикай.

Йосиф Гурамович Габунія, Великий Coco — власною персоною, а з ним, треба гадати, бійці його таємного «Ескадрону». Господи, яких іще сюрпризів слід очікувати цієї нескінченної ночі?

— Йосифе Гурамовичу! — зав'юнився Сергєєв, марно намагаючись вивернутися. — Скажіть йому, щоб прибрав ногу з моєї спини. Я все поясню! Тут складна подвійна гра з підставкою по резидентурі. Я провів багатоходову комбінацію, вийшов на Сєдого, і тепер він у нас у кишені. Якраз сьогодні збирався завершити операцію і про все вам доповісти. Результат блискучий. Тепер я знаю, в чому полягав…

Не змовкаючи ні на секунду, передбачливий полковник, який рукою з ліхтарем упирався в край діри, примудрився другу руку — з пістолетом — непомітно просунути собі під пахву. Фандорін, що спостерігав за цим знизу, хотів було крикнути кавказцям, аби остереглися, та передумав. Хай ці павуки самі розбираються, хто в них у банку під назвою «Євродебет» сильніший. Особисті перспективи такого собі магістра за будь-якого наслідку були незавидними.

Володимир Іванович різко повернувся, просунувши руку якомога далі, — мабуть, хотів проробити в лютому Гіві вертикальний отвір, але «ескадронець» і сам був мастак. Згори долинув гучний ляскіт, і полковник, так і не встигнувши натиснути на спусковий гачок, полетів головою вниз. Труп зробив свічку, вдарився об землю і, здійснивши недоладний перекид, простягся на ввесь зріст.

Упав і ліхтар, але не розбився й не погас. Одначе магістра зараз цікавило не стільки джерело світла, скільки засіб самооборони — у руці мертвого Володимира Івановича чорнів компактний, короткоствольний пістолет.

Фандорін зробив швидкий рух і тут же почув зверху виразне цокання:

— Це-це-це. Не треба, так?

Виходило, що з самообороною нічого не вийде, — триклятий Гіві занадто добре знав своє ремесло. Робити було нічого й діватися нікуди, Ніколас був зачинений у запиленому склепі, де в компанію зібралися до нього один старезний скелет і три свіжі покійники.

— Здрастуйте, Миколо Олександровичу, — привітався із зацькованим магістром невидимий Габунія. — Скільки у вас нині пригод! Оскільки ви там, унизу, давайте подивимося, через що стільки народу поклали. Жах який — просто половецьке побоїще! Ну, що там у вас за скарб такий?

«Що ж, — подумав Ніколас, — зрештою не найжахливіший фінал. Ранувато, звичайно, та це вже як на роду написано. З боку Великого Coco навіть гуманно, що він дає приреченому можливість вдовольнити перед смертю цікавість. Хіба не для того народжується людина — вдовольнити цікавість, довідатися про якусь таємницю й потім умерти?»

Еклезіастичне філософствування бідолашного магістра пояснювалося тим, що він раптом відчув себе смертельно втомленим. А й справді, скільки можна піддавати психіку й нервову систему перепадам між приреченістю й надією? Готувався померти від руки базікала Шурика — врятувався. Думав, що прийме смерть од віроломного полковника, — знову пронесло. Пронесло, та не винесло. Тепер уже сподіватися більше ні на що.

Мовчки, не опускаючись до будь-яких пояснень і тим паче благань про пощаду, Фандорін підняв ліхтар і наблизився до прогнилої рогожі. Стягнув її вбік і ахнув.

На долівці лежала велика книга в рідкісної краси срібному окладі, суціль викладеному жовто-червоно-бурими камінцями. Срібло від часу почорніло, та шліфовані самоцвіти — а їх тут були сотні — заграли, засяяли відбитим світлом.

— Ай, фотоапарата нема! — пролунав зі стелі захоплений голос Великого Coco. — Що за картинка!

Ніколас обережно перегорнув важку обкладинку, побачив пергаментний титульний аркуш із вицвілими (а колись, поза всяким сумнівом, золотими) грецькими літерами ручного тиснення:

Трепет і захват переповнили душу магістра, що забув цієї чарівної миті і про спрямоване йому в спину дуло, і про страшні події останньої години, і про близьку неминучу смерть.

Цієї книги