Читати книгу - "Родаки"

Пан Фийса теж якось здерев’янів і мало не вдавився адамовим яблуком. Зміряв мене, — най йому Богонько простить, — дуже недобрим поглядом і, ніби ковтаючи непережовані шматки сухарів, надсилу мовив:

— Так… так… Митьку, порядок має бути… Аякже… аякже… я постоянно вас усіх закликаю до порядку. І чоботи обов’язково помию!

Я залишився задоволений відповіддю учителя і, сповнений почуття виконаного обов’язку, сів біля пічки на розкішний ящик діда Соломона. І найголовніше — примостив біля себе на видному місці вицифровану палицю-різку.

Зізнатися чесно, не пригадаю, що то був за урок, а поготів бесіду пана Фийси. Мої очі, зіркіші за орлині, неприкаяно слідкували за дисципліною у класі. І тільки хтось ворухнувся, я одразу налітав:

— Гафіє, не колупайся у носі — там золота не знайдеш! — робив зауваження онуці нанашки Кутузовки.

І далі у такому ж тоні:

— А ти, недорікий Гітлєре, што постоянно шіпаєшся, якби короста тебе мучила!

— Анцьо, не списуй од Ферка. Ти дурна, а він ще глупіший — лем більше ошибок наробиш.

— Слухай, Ільку, якшто ще раз стрілиш гумкою Полані в потилицю, так тебе лусну палицею по шиї, що сині мухи всю жизнь будуть в очах літати!

Одній Мані Крумплянці якось не міг робити зауваження. Із тої хвилини, як стало відомо, що моя «солодкогуба» не викрила мене як «женського вредителя», я змінив своє ставлення до Мані. Тільки ось гляну на неї, і те пухнасте, тепленьке звірятко, що залізло мені в груди, вмить починає ворушитись. Воно звило собі гніздечко десь під серцем і весь час гріє його якимось тривожно-хмільним теплом. І лише одкрию рота, аби Мані зробити серйозне попередження, як сяйвооке звірятко своєю пухнастою мордочкою торкається серця, і воно на мить завмирає, а далі починає хмільно-тривожно колотитися.

А взагалі чимдалі зі мною почали коїтися все більш дивовижні перевтілення. Все те, що донедавна було неодмінним у моєму житті, — підніжки, несподівані щиглі однокласникам по носу і вухах, підкладання гумок з голками під сідниці, підбирання стільця, постійне стріляння на уроках з мініатюрних рогаток, смикання дівчат за косички — тепер здавалося неспасенним гріхом.

Більше того, на мене впало якесь прозріння. Сидячи біля печі на ящику з дровами, бачилося, я підношуся на величному королівському троні, з якого своїм пильним зором обіймаю увесь світ — від свого класу й аж до найглибших закутин на дні морів і океанів. Бували хвилини, коли, слухаючи уроки пана Фийси, на мене негадано нападали наукові осяяння. І я встромляв свої «золоті» в бесіду вчителя, час од часу підправляючи його думки. Щодень я ріс у своїх очах, помислах і ділах… Я вже по-панібратськи підходив до директора, ручкався з ним і запитував:

— Як ся маєте, як ваші діла?

І тут же давав йому дружні поради щодо навчального процесу, господарських справ.

Зважаючи на наш менталітет, зі мною нічого надприродного не відбувалося. Хіба вам ніколи не траплялось зустрічати в житті людей зовсім непримітних, таких собі сіреньких мишенят. Однак варто під цю невиразність підсунути керівне крісло, як дрібний гризунчик вмить облагороджується і стає білогривим скакуном. У кріслі він набирає неймовірної ваги, чинності, пихи і значущості.

Зі мною доля вчинила деякі корективи. В міру того як я розумнішав і підносився на своєму тронному ящику й отримував насолоду від влади, з моїми ближніми почало коїтись щось протилежне. Однокласники сахались від мене, немов від короставого. Пан Фийса мав за велике щастя, коли впродовж уроку не зробив йому зауваження. У коридорі одні вчителі намагались шмигонути у перший-ліпший клас, інші проходили повз мене так обережно, наче оминали іржаву авіабомбу часів Першої світової. А пана директора взагалі туберкульозна вош ущипнула. Коли бачив мене десь на своїм путі, на нього нападала гикавка, починав труситися і, розмахуючи руками, кричав:

— Спішу, спішу, Митьку! Немаю тепер часу тебе слухати.

Ну що ж — зате у мене часу стачило. Але, як кажуть, до пори до часу. Доки не стався конфлікт із паном Фийсою.

Жив пан Фийса самотньо, тому вранці не встигав снідати. А поготів, коли звечора перевиконував норму по «возліянію шпірітуса». Тому мав звичку брати з собою у школу сякий-такий бутерброд. А десь на другому-третьому уроці, коли учні виконували самостійне завдання, засував голову під стіл і крадькома наминав. До цього вже всі настільки звикли, що й уваги не звертали на підживлення пана вчителя. А коли я приступив до виконання своїх обов’язків, подібне не могло промайнути повз моє пильне око.

— Смачного вам, пане Фийсо, — побажав я увічливо із свого ящика.

Бідака Фийса з неспогаданки ледь не вдавився і зайшовся таким кашлем, що я мусив хутко подавати воду і лупити учителя по хребтянці, аби не задихнувся.

Кілька днів поспіль Фийса утримувався від бутербродів. Та голод завжди моцніший за гонор, і вчитель здався. Тепер він їв дуже швидко, весь час криво позиркуючи на мене, наче кіт, на якого чатує не менш голодний пес. Така поспішність призводила до того, що пан Фийса розтрушував довкола крихти, які я мусів відтак прибирати. Врешті це мені набридло.

— Пане Фийсо, у вас што — цуравий рот? — запитав я. — їсте і чамкаєте, яко та паскудна свиня, а мені то все на бідній голові!

Божіньку мій великий, що тут вчинилося! Фийса підскочив, ніби йому розпеченого кола в сідницю встромили. Підняв над собою руки, голову підкинув до стелі і як закричав:

— О, силища небесні, за що ви мене так тяжко наказали? Лем одні ви видите, як я терплю і страждаю, айбо більше уже не можу!

І тут же старорежимний огризок, вирячивши, як на Страшному суді, очиська, обернувся до класу:

— Діти мої солодкі, доки ми цього антихриста будемо терпіти? — показав караючою десницею на мене. — Доки він буде нашу крівцю пити? Геть супостата!

— Геть! Долів із ним! — заревів клас.

Я не встиг і пікнути, як десятки рук витягли мене з-під пічки і в’єдно з ящиком, революційно завиваючи, винесли з класу. А далі, скандуючи переможні гасла визволення, пронесли коридором, вийшли на східці і з тим же ящиком викинули мене на двір. І так само дружно революційні маси повернулись і зайшли до класу.

Я сидів на своєму ящику посеред шкільного подвір’я, немов викинутий на безлюдний острів командою піратський капітан, і невидющими очима дивився в іронічно-глумливі небеса. До скону віку не забути, що діялось в