Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

І справді, барон був ведмежої сили і дикої, шаленої вдачі. Щороку в день свого народження звеляв він випустити на брукований замковий двір найбільшого ведмедя з чорної вежі і виходив до нього прилюдно на герць.

Казав він:

– Нум спробую, чи така ж у мене ще кріпка рука, чи здолаю ще моїх ворогів?

І щороку бачили баронські слуги та гості, як велетенський звір, роздратований відважним бароном, кидався на нього із страшним ревом – і падав проколотий наскрізь бароновим мечем.

Барон витирав скривавлену зброю об ведмежу шкіру й казав:

– Є ще сила в Кріпкої Руки. Хай знають це вороги. А з цього бидла, – штовхав ведмедя ногою, – зробіть мені на вечерю смаженину.

Не знав страху барон, не знав і милосердя. Як привели перед його грізні очі молоду графівну, скрикнув він радісно:

– Чи гадав старий граф, ідучи на мене боєм, яке солодке м’ясо їстимуть мої кохані ведмеді? Чи ж знала і ти це, красуне?

Та мовчала графівна. Ні пари з уст. Просто і гордо дивилася в очі старому барону і не видно було переляку в її прекрасному обличчі. Немов казала своєю мовчанкою:

– Хай розірвуть мене твої ведмеді, а не дам тобі насолоди бачити мій страх, не вдовольниться твоя помста моїми покірними словами, моїми моліннями та благаннями. Не почуєш нічого.

І граф це зрозумів.

– Мовчиш, горда красуне? – скрикнув він. – Так ні ж бо: заговориш. Заговориш, кажу тобі. Слухай. Ти мала жениха та не мала ще чоловіка. Я буду тобі за чоловіка.

І тут не здригнула графівна, не подала голосу. Мовляв – і ця кара не викреше й слова, не дасть і крихітки вдоволення бароновій помстливій душі. Барон стиснув зуби й звелів своїм слугам:

– Уберіть її в найкращі убрання, одведіть в найпишніші покої, зготуйте найсолодших страв і налийте найліпших напоїв – сьогодні ввечері моє з нею весілля. Бережіть її, як свою власну голову. Хоч що лихе з нею трапиться, хоч волосина одна впаде з її чорних кіс – всі ви танцюватимете в ведмежих лапах. І кров’ю вашою помажу копита свому коню.

Увечері було дивовижне весілля. Сидів старий барон, як грізна хмара, жорстокий, суворий. А поруч біла, як мармур, молода і така ж мовчазна, як той мармур.

Із жахом поглядали баронові слуги на чудну пару. Ніхто не знав, хто ця німа красуня, бо ті, хто привіз її, ще зранку щезли у ведмежій вежі. Аж за високі замкові мури далеко в лісі чути було їх передсмертні зойки й прокльони. Це була баронові весільна музика.

І не було весілля на тому весіллі. Мовчки спорожнялись турячі роги з заморським вином, мовчки ковтали гості криваві шматки смаженини і лякливо позирали на свого грізного владаря, на недвижиме обличчя красуні.

А на ранок сказав барон своїй полонянці-жінці:

– Я почую таки твій голос, коли родитимеш ти мені сина. Матерні муки розв’яжуть тобі язика.

І тупнув грізно ногою, побачивши перед собою таке ж мармурове, німе обличчя, що просто й гордо дивилось йому в очі недвижними очима.

Минув рік, минуло два і три. В графівни народилось вже дві дочки, як зірочки, і син, як місяць ясний – і ніхто не почув від неї ані звуку: ні тоді, як вони народжались, ні тоді, як милувала, пестила своїх дітей, ні тоді, як гримав на неї старий барон, скаженіючи від дикої злости.

Одного разу вивів він її на балькон, каже ніби ласкаво:

– Сьогодні побачиш борню з дикими ведмедями.

І звелів випустити на внутрішній замковий двір дику ведмедиху з малими ведмедятами. Багато люду загинуло на великій облаві, коли їх з наказу баронового ловили в непрохідних нетрях. Хто загруз в трясовині, хто зірвався з лісової кручі й побився в могутніх коріннях дерев, хто з розірваним кігтями хижого звіря черевом, з розтрощеною головою лишився навіки у пущах.

Скоро вибігли ведмедята на замковий двір, почалися їхні тортури.

Слуги баронові з вікон стріляли в них стрілами, обмазаними в запалену смолу, кидали розпеченим вугіллям, бризкали окропом. Звірі качалися з болю по землі, ревли жахним ревом, кидалися на всі боки в неймовірному страсі, не знаючи, куди подітися від нещадної муки.

А на ведмедиху-мати лячно було дивитися. Аж запінена з люті, вона не ревла – стогнала, металася в усі кінці двору, шукаючи невідомого ворога, її білі ікли ляскали, могутні кігті дряпали каміння, як суху кору. В одну мить роздерла б вона катів-людей, коли б могла їх дістати.

І раптом прочинилась дворова брама навпроти балькону, а в ній побачила графівна трьох своїх маленьких дітей, самих самісіньких перед страшним розлютованим звіром.

Ведмедиха з ревом кинулась до брами, бачачи в ній немов джерело мук її дитинчат. Одна мить – і не стане графівниних дітей.

– Тепер ти заговориш! От тепер порушиш німотність! – скрикнув злорадісно барон, утопивши грізні очі в графівну.

Як сиділа вона на бальконі недвижно, непорушно, як мармурова статуя, так і лишилась сидіти. Тільки прекрасна голова наче міцніше припала до облавку. Тільки білі руки неначе тісніше притисли до круглих колін. І – ні слова, ні зойку, ні найменшого крику, зідхання.

– Ти почвара, не жінка! Ти не людина! – скрикнув розлютований барон. І був у тім крику і страх, і відчай, і нелюдська ненависть.

А в цю мить з усіх вікон, бальконів зливою звихрилися стріли на ведмедиху, що вже була на крок від малят. Обливаючись кров’ю упала вона коло брами – і нерівна борня скінчилась.

Розгніваний, переможений своєю полонянкою і на цей раз барон підвівся з наказом:

– Заберіть цю німотну потвору, щоб більше її я не бачив.

І він її більш не побачив. Коли слуги підійшли до графівни, її серце вже не билось. Її мертві очі так само просто-недвижно дивились униз, де мали загинути її діти. Але цей лихий жарт і перед смертю не вирвав у неї жадного звуку. Німо жила, німо вмерла горда красуня.

Поховавши жінку, барон наче зовсім сказився. Він поставив собі винищити власноручно всіх ведмедів в окрузі. Він ненавидів увесь їхній рід, що не дав йому змоги перемогти німотну графівну. Днями й ночами він вештався по лісах, блукав непрохідними нетрями, видивлявся ведмежі барлоги і купався в ведмежій крові. На ведмежих стежках він наказував копати глибокі ями, притрушував їх зверху