Читати книгу - "Сестра Керри"

Щодня Герствуд мав змогу читати у вечірніх газетах про події в цьому неприступному місті. У замітках про осіб, що відпливають у Європу, він зустрічав імена видатних відвідувачів його колишнього бару. На шпальтах, присвячених театральному життю, час від часу з’являлися повідомлення про нові успіхи людей, яких він знав колись. Усі вони, напевне, не переставали розважатись, як і колись. Пульманівські вагони везли їх по всій країні в якому завгодно напрямі, газети догідливо повідомляли про різні події в їхньому житті, розкішні вестибюлі готелів і блискучі зали ресторанів міцно тримали їх за мурами неприступного міста. Це були люди, яких він знав, з якими не раз випивав, знамениті люди, а він… він забутий. Хто такий містер Вілер? Що таке бар на вулиці Уоррен? Гай-гай!..

Коли хтось вважає, що такі думки не можуть виникнути в голові звичайної людини, що такі почуття можливі тільки у людей вищого розумового розвитку, я відповім на це: саме люди розвинені переборюють такі думки. Вони здатні філософувати, вони сильні духом і тому не страждають з таких причин. А звичайні люди особливо гостро сприймають усе, що стосується їхнього матеріального добробуту. Тільки гідний жалю нерозвинений чоловік може оплакувати гіркими слізьми втрату сотні доларів.

І ось через два роки наслідки цих роздумів стали позначатися на справах закладу на вулиці Уоррен. Відвідувачів поменшало в порівнянні з тим, скільки їх приходило до бару у час найбільшого розквіту, і це дратувало і непокоїло Герствуда.

Якось увечері він признався Керрі, що в цьому місяці оправи йдуть гірше, ніж у минулому. Це було сказано у відповідь на її слова про те, що вона збирається купити собі деякі дрібниці. Керрі подумала при цьому, що він ніколи не радиться з нею, коли купує щооь із одягу для себе. Їй вперше спало на думку, що він хитрує, говорить їй це для того, щоб вона нічого в нього не просила. Відповіла вона досить лагідно, але в душі обурювалась. Він зовсім не дбає про неї. Коли вона й розважається, то тільки завдяки Венсам.

А ці останні раптом сказали їй, що виїжджають. Надходила весна, і вони вирішили поїхати на Північ.

— Так, — сказала місіс Венс Керрі,— ми вирішили, що не варто залишати за собою квартиру, а речі ми здамо на схорону. Ми їдемо на все літо, це буде зайва витрата. Коли ж ми повернемось, то, мабуть, оселимось ближче до центру.

Для Керрі це було справжнє горе. їй так добре було в товаристві місіс Венс, і вона нікого більше не знала в усьому будинку. Знов вона лишається зовеш сама.

Похмурий настрій Герствуда у зв’язку із зменшенням прибутків збігся з від’їздом Венсів. І Керрі довелось зносити одночасно і несподівану самотність, і настрій чоловіка. Все це було прикро. Її огорнув неспокій і незадоволення, не Герствудом, власне, як вона намагалась себе переконати, а взагалі життям. Яке, справді, її життя? Нудне й одноманітне. Що вона має? Нічого, крім цієї маленької, тісної квартирки. Венси можуть подорожувати, в їхньому житті стільки цікавого, а вона сидить собі тут, сама-одна. Невже вона створена тільки для цього? Такі думки не переставали точити її, і, нарешті, вона дала волю сльозам. Для сліз у неї було досить підстав, до того ж сльози — це єдине, що дає полегкість.

Так тривало досить довго. Вони обоє жили дуже одноманітним життям, поки не сталася зміна на гірше. Одного

вечора, бажаючи якось вплинути на Керрі, яка щоразу вимагала в нього грошей на нові убрання та на домашні витрати, Герствуд сказав:

— Здається мені, що я ніколи не доб’юся пуття від цього Шейнессі.

— А що таке? — спитала Керрі.

— О, це такий млявий і зажерливий ірландський пес. Він нізащо не погоджується ні на які вдосконалення, а без них діло ніколи не даватиме добрих прибутків.

— А ти не можеш його переконати? — спитала Керрі.

— Ні, я вже пробував. Я бачу, що єдине, чим можна поліпшити справи, — це завести власний заклад.

— То чому ж ти цього не зробиш?

— Бачиш, усі мої гроші зараз вкладені в це діло. Якби я міг якийсь час жити ощадливо, то, мабуть, мені вдалося б відкрити власний бар, який давав би нам великі прибутки.

— Ну, то давай спробуємо жити ощадливіше, — запропонувала Керрі.

— Так, спробувати варто, — погодився він. — Я вже думав, що коли б ми найняли меншу квартиру і пожили б рік скромніше, тоді з тим, що у мене вкладене в це діло, вистачило б, щоб відкрити бар. Тоді ми могли б зажити так, як тобі хочеться.

— Ну що ж, я не заперечую, — промовила Керрі, хоч їй було дуже прикро, що дійшло до цього.

Розмови про меншу квартиру нагадували про бідність.

— В районі Шостої авеню, за Чотирнадцятою вулицею, є безліч гарненьких квартирок. Там можна вибрати щось підходяще.

— Добре, я подивлюсь їх, якщо хочеш, — сказала Керрі.

— Я думаю, що зможу за рік порвати зі своїм компаньйоном, — провадив Герствуд. — А в тому вигляді, як зараз, із цього діла ніколи нічого не вийде.

— Добре, я пошукаю квартиру, — повторила Керрі, бачачи, що він надає цій зміїні великої ваги.

Невдовзі вони перебралися на нову квартиру, і це засмутило Керрі дужче, ніж усі інші події останнього часу. Вона вже звикла дивитись на Герствуда, як на чоловіка, а не коханця, вважала себе, як його дружину, нерозривно зв’язаною з його долею, що б з ним не сталося. Але вона почала розуміти, що він став похмурий і мовчазний, що це вже не колишній молодий, сильний і життєрадісний чоловік. Вона помічала в ньому ознаки старості — зморшки коло очей і в куточках уст. Помічала вона й багато іншого і зро

зуміла, що зробила помилку. Не раз пригадувалось їй і те, що він, власне кажучи, силою примусив її втекти з ним.

Нова квартира містилася на Тринадцятій вулиці, на пів-кварталу західніше Шостої авеню. Район, де вони оселились, не сподобався Керрі. Тут не було дерев, з вікон не видно було річки. Вулиця вся була забудована. В їхньому будинку мешкало дванадцять сімей, людей статечних, але ніхто з них і трохи не скидався на Венсів. Багаті люди потребували більше простору.

У своїй маленькій квартирці Керрі обходилася без служниці. Вона хазяйнувала