Читати книгу - "Чорна акула в червоній воді"

Він вдивлявся вниз. Туман поступово розсіювався і відкочувався у бік гір. Туди, куди вони йшли, сподіваючись дістатися до метеостанції. Прищ вдивлявся вниз до болю в очах.

Мабуть, він занадто захопився цим, і тому не помітив, як по майже вертикальній стіні до нього опускається величезна тінь. Втім, він інстинктивно відчув присутність когось поряд.

Не вірячи своєму передчуттю, він підняв голову і встиг побачити очі, які світилися нелюдським жовтим світлом і обросле чи то шерстю, чи то щетиною обличчя. Слідом за цим Прищ відчув, як усі скелі навкруги загуділи, перетворилися на гігантського кам’яного коня, що піднявся на диби і стрибнув угору.

Прищ падав довго. Він і уявити собі не міг, що здерся так високо. Інстинктивно закрив руками голову і закричав, але найперший виступ, що трапився на шляху вниз, вибив з нього дух.

Перегукуючись з рокотінням порогів, відлунюючи від скель, над лісом пролунав торжествуючий рик.

Ліна з Тіною зникли в середу.

Того дня, ближче до полудня, на сході з’явився туман. Спочатку перехід від блакитного неба до зигзагоподібного ланцюга скель на обрії став розмитим. Софія подумала, що це від вітру сльозяться очі. Та поки вона, переходячи від приладу до приладу, дісталася до скляної кулі геліографа, стало видно, що то насувається біла, виблискуюча на сонці смуга туману. Софія зняла паперову стрічку. Крива, пропалена сонячними променями, була чіткою і досить рівномірною — сонце безжалісно палило весь ранок і жодного разу не сховалося за хмари.

Сьогодні вона вперше досить довго засмагала без одягу. Засмага виходила рівною, чудового шоколадного кольору, трохи темнішого відтінку на колінах і грудях. Вперше їй вдалося засмагнути так добре, без остогидлих білих смуг. Сумно лише, що крім Ліни з Тіною ніхто не побачить її бронзового тіла принаймні ще два роки.

Після сніданку вони з Тіною купалися в озері. Вода була прозорою і дуже холодною. Від холоду все тіло вкрилося гусячею шкірою, і Тіна заходилася розтирати її махровим рушником. Розтирала до червоного, не пропускаючи жодної складки. Від цієї безсоромної процедури Софію охопило якесь дивне відчуття.

Те відчуття не залишило її і тепер. Як сновида, вона блукала між приладами, механічно виконуючи всі необхідні дії. Отямилася лише тоді, коли ледь не впала з драбинки, приставленої до психрометричної будки. Тільки вона стала на перший щабель, як та похитнулася, наче жива, мало не скинувши її на землю. Софія змахнула руками і ледве втрималася, вхопившись за горішній щабель.

Вона злізла і заходилася її роздивлятися. Драбинка, що завжди стояла твердо, спираючись на землю двома стійками, тепер спиралася лише однією. І зсунулася принаймні на долоню від прямокутних відмітин на землі. В минулу її зміну, дві доби тому, драбинка стояла як слід, вона це пам’ятала напевне.

«Хтось безглуздо пожартував, — вирішила Софія. — Мабуть, та дурепа Ліна». Спробувала поставити драбину на місце, але та, зроблена з металевих брусків, була такою важкою, що її годі було посунути навіть на сантиметр. Софія здвигнула плечима, обійшла драбину і, ставши навшпиньки, записала показники термометрів.

Нарешті її зміна закінчилася. Жодного разу вона ще не здавалася їй такою довгою. Софія пішла до апаратної і відстукала телетайпограму.

Телетайп завмер, наче Над чимось замислившись, і Софія, скориставшись хвилиною перепочинку, повернула голову і подивилася у вікно. Щось темне, наче тінь, промайнуло по склу і зникло. Відчуття було таким, наче хтось зазирав у вікно, а тепер сховався. Софія здригнулася від несподіванки, встала і визирнула надвір. Нікого. Сонце давно пройшло зеніт і почало схилятися до обрію. Птахи, які раніше з гучним репетуванням снували над дахом, зникли.

«Мабуть, тінь птаха, — подумала Софія, — хоча де ті птахи? Але більше немає чому».

Вона вже зібралася повернутися до телетайпа, але так і завмерла, вражена побаченим. Стіна туману була вже зовсім поряд.

Біле марево зрівнялося з будинком, де вони жили, і проковтнуло його. Якийсь час ще виднівся дах, вкритий червоною черепицею, що наче сам по собі, без підтримки стін, висів над землею, а потім зник і він. Зникла вкрита тентом дизель-електростанція. Один по одному зникали прилади на метеомайданчику, останнім розчинився в білому мареві флюгер. І зразу настали сутінки — туман заклубочився поруч із шибкою.

Софія дивилася на цю картину, наче заворожена, і відірвалася, лише коли заторохтів телетайп. Каретка зупинилася, і з щілини висунувся аркуш паперу: «Прийнято. Обсерваторія. ХЩ». «ХЩ» означало «хай щастить». Оператор з обсерваторії ризикнув відійти від казенних штампів, і це було приємно.

«Хлопець в хорошому настрої. Мабуть, домовився про побачення з подружкою», — Софія посміхнулася, відстукала «ХЩ», вимкнула, телетайп і відкинулася на спинку крісла.

Відчуття, що переслідувало її в останні години, не зникло. Думка про те, що весь світ не обмежується цими скелями і в тій, далекій другій його частині, хлопці та дівчата ще ходять на побачення, лише посилило його.